Як жоден інший дрібний східний володар, Лупул потребував відданого йому керівника військом. Ненависний пригніченому народові і вельможам, в яких бачив лише своїх суперників, господар жив у постійному страхові перед бунтом. Не один боярин нагло вмирав під час гучного бенкету, влаштованого господарем. Інші ж бояри, що викликали підозру своїм спілкуванням чи великими статками, популярністю, гинули по дорозі додому або у своїх палатах. Не було жодної шляхетської родини, яка б не вимагала кровної помсти, і такий зять, як Хмельниченко, здавалося, був здатний переконати молдаванів, що вони марно силкуються позбутися ярма. Правду кажучи, потаємні наміри старого Богдана викликали занепокоєння, однак дружина господаря тішила себе думкою, що чарівність домни Розанди гарантуватиме їй повну прихильність зятя. Відбувши весільну церемонію в Яссах, під час якої двір господаря постарався пов’язати етикет молдавського двору з козацькими звичаями, Тиміш із дружиною у супроводі свого тестя вирушив до Чигирина.
Доволі вже знесилена Польща відчувала загрозу з боку Московії та Швеції. Обидві держави мали до неї претензії, пов’язані з порушенням дипломатичного етикету. Незважаючи на неодноразові попередження, польські магнати опустили в листах до царя кілька його офіційних титулів. Ось чому він лаштував військо на кордоні з Литвою. Що ж до королеви Христини, то вона небезпідставно скаржилася на те, що Ян Казимир, потомок скиненої династії Ваза, вживав в офіційних документах титул шведського короля. Якщо спочатку причини для розриву здавалися дріб’язковими, то внаслідок пихатого тону, яким висловлювався протест, неважко було зрозуміти, що йдеться до війни. Однак польський король і більшість сенату закривали очі на небезпеку і думали лише про те, щоб завдати козакам поразки і змити з себе ганьбу за Батіг. Даремно найбільш розсудливі королівські радники переконували, що треба дати Україні спокій і перш ніж Хмельницький потрапить до рук царя чи шведів, з якими вже провадив переговори, приборкати його незначними поступками. Та зуміли домогтися лише того, що на Україну вирушили нові комісари, проте їхні інструкції, продиктовані, мабуть, ще перед Батозькою битвою, викликали ще більше озлоблення. Справді, коли один із комісарів мовив до Хмельницького, що король пробачить йому лише за умови дотримання Білоцерківського договору, то гетьман аж скипів од люті і, вихопивши шаблю, крикнув: «Пробачить? Звичайно, мій злочин у тому, що я стримав козаків і татар після розгрому Калиновського, не дозволив їм ринути на Польщу, знищити її і дійти аж до Рима! А тепер ви говорите мені такі речі, ніби я не знаю, які ви хитрі? Чи, може, гадаєте, що не відаю про ті воєнні приготування, які розпочав проти нас король?» Лють Хмельницького, оголена шабля, яку він тицькав їм під ніс, як пише один польський історик, налякала посланців короля. «Посол, — почали вони виправдовуватися, — ніби осел, якому дали поклажку, не спитавши на це його згоди». Існує таке слов’янське прислів’я. Усміхаючись, Хмельницький вклав шаблю у піхви й закінчив розмову ввічливіше, ніж її розпочав: додав, однак, що дотримується Зборівського договору й укладе мир лише тоді, як усі його умови поляки будуть виконувати справедливо і беззастережно. Король не мав війська, а сейм відмовляв йому в необхідних ресурсах для того, щоб таке військо скликати.
Та все-таки він удавав, що збирається вступити на Україну з набраними ополченцями та охоронними загонами посполитого рушення; однак, втративши кілька місяців на лаштування жовнірів, які відразу ж пустилися дезертирувати, бо їм нічого не платили, взимку змушений був відкласти свій похід.
Те, чого не зумів зробити король, намагався здійснити звичайний шляхтич із великим загоном добровольців, згуртованих його відважністю та відчайдушністю. Чарнецький — суперник і спадкоємець слави Яреми Вишневецького, вступив на Україну посеред зими, несподівано захопив і спалив кілька містечок, посіяв тривогу в Брацлавському воєводстві, де володарював полковник Богун. Польський герой мав зустрітися з гідним себе суперником. Повідомлений про те, що наближається Хмельницький з великим військом, Богун замкнувся в укріпленому місті Монастирищі і чинив завзятий опір. Після нечуваних зусиль і значних втрат поляки подолали лінію укріплень, однак Богун відступив у великий монастир, що дав назву містові, і відмовився од будь-якої капітуляції. Як підпалили монастир, козаки продовжували стріляти через вікна. Взявши від них клятву, що радше загинуть у вогні, а не здадуться у полон, Богун з кількома козаками вислизнув з монастиря, щоб приспішити гетьмана. Казали, що він іде походом на допомогу своєму полковникові. Покинувши укріплення, козацький полковник зауважив, що натиск шляхтичів послабшав.