Більшість селян-русинів і навіть козаків віддала перевагу цареві; усі з огидою висловлювались про те, щоб стати підлеглими султана. Лише один полковник Богун подав голос за угоду з Польщею з а умови, що вона гарантуватиме шанобливе ставлення до віри та привілеїв Запорізького війська. Можливо, що цю пропозицію не обговорювали. Рада розійшлася, вирішивши, що звернуться ще раз до короля, вимагаючи виконання Зборівської угоди. Хмельницький сподівався на рішучу відмову, проте коронний гетьман дійшов до того, що арештував полковника Адамовича, голову послів, повідомивши козаків, що прийме їхні депутації лише тоді, як видадуть свого ватажка, зв’язаного по руках та ногах. І з одного, і з другого боку розпочалися активні приготування до війни.
Наприкінці липня 1653 року, коли польське військо збиралося вирушати в похід, із грізним ультиматумом прибуло московське посольство. В ультиматумі переповідалася сотня різних листів, адресованих польськими магнатами цареві з такими огріхами етикету, як пропуск титулів, неввічливе звертання та інші подібні вияви невихованості. Цар вимагав, щоб винних скарали на смерть, та посли додали щось страшніше від попереднього: їхній володар міг би вибачити правопорушників за умови, що Польща припинить ворожі дії проти козаків, поверне захоплені уніатами церкви і, нарешті, суворо дотримуватиметься статей Зборівської угоди. Олексій Михайлович уперше виступив на захист України. Що може бути більш знаменним, як подібні слова, проголошені Хмельницьким на відкритті ради в Тернополі?
Навіть для найменш здогадливих не могло бути сумніву, що цар і гетьман діють погоджено. І все ж сейм і король вперто продовжували свою жалюгідну політику. На очах послів коронне військо рушило на Кам’янець, аби підтримати волоських і трансільванських змовників та перекрити Хмельницькому шлях на Молдавію чи навіть захопити Україну. Посли відбули геть, давши зрозуміти, що війна неминуча. Московське військо вже стояло табором на кордоні з Литвою. Король написав литовському коронному гетьманові, що він цілком покладається на нього в захисті держави. Замість слати йому воїнів та гроші король збирався використати свої останні можливості для покарання бунтівників.
А за той час Сучавська фортеця чинила опір усім намаганням змовників і, незважаючи на ту підмогу, яку змовники діставали з усіх боків, їм не вдавалося ступити ні на крок ближче. Серед добровольців, що прибули з Польщі, був князь Дмитро Вишневецький, котрий декілька років тому просив руки домни Розанди. Він ніколи не бачив свого суперника і нетерпляче чекав, щоб помірятися з ним силою чи, радше, позбутися його не вельми лицарським способом. Польські шляхтичі, колишні бранці Тимоша, з якими він повівся по-людяному, показали на нього, коли той обходив захисні вали. Князь відразу ж наказав навести на нього пищаль. Поціливши в лафет гармати, на яку сперся Тиміш, ядро порозкидало осколки дерева, які важко поранили гетьманенка в голову та ногу. Ті рани спочатку не виглядали смертельними, але тут ще з’явилася рожа, яка на четвертий день звела його зі світу. Теща Тимоша приховала цю смерть від козаків, які з надзвичайною мужністю продовжували битву під керівництвом полковника Івана Федоренка. Та як тільки козаки дізналися правду, то, готові йти за гетьманенка навіть на смерть, заявили, що чужинцям нічого не заборгували і хочуть припинити бій. Тоді перед козацькі лави вийшла жінка господаря у жалобі, із заплаканими очима. «Ви були сміливими воїнами поки жив Тиміш, — мовила вона. — Чи ж тепер зрадите його славі? Покинете нещасну жінку, яка втратила сина? Хіба ви забули, що я мати тієї, яка носить у своїй утробі спадкоємця імені Хмельницького? Почекайте ще кілька днів, прийде Богдан і врятує вас. Він уже в Умані, я знаю». Страждання та благання тієї жінки, яка перев’язувала їхніх поранених, і разом з ними переносила злигодні, схвилювали козаків. Здійнявши догори правицю, заприсяглися боронити її до останньої краплі крові. Вони стримали слово, незважаючи на голод і спрагу, хоч ворог беперервно атакував. Врешті, побачивши крайнє виснаження залоги, жінка господаря сама звільнила Федоренка від присяги і зобов’язала його припинити бій. Він домігся почесних умов для козаків. Ті повернулися на Україну разом із жінкою господаря та його сином, але кажуть, що Стефан Бурдуц наказав відтяти хлопцеві ніс, щоб та бридка рана перешкодила йому зайняти вітцівський трон.
У ту мить, коли було поранено Тимоша, із Сучави відбув гонець. Він розшукав Хмельницького на чолі 60-тисячного війська, що стояло на кордоні. Першим бажанням гетьмана при звістці про небезпеку, що нависла над сином, було мчати в Молдавію, однак старшини одноголосно заперечили проти цього, мовляв, вони взяли в руки зброю для захисту рідної землі, а не інтересів господаря. У розпалі суперечки Хмельницький вихопив шаблю і поранив руку полковникові Воронченкові. Побачивши, що потекла кров, опам’ятався, тричі поклонився козакам і попросив вибачення за свій гнів. Потім звелів дати цим людям меду і сказав із сльозами на очах: «Діти мої, напийтеся, тільки не судіть мене».