Татари ніколи не вертаються тією самою дорогою, а кружляють довкола, щоб якнайдалі відірватись від польського війська, бо ведуть лише оборонні бої. А крім того, вони дуже поспішають; коли ж десятеро їх припаде на одного польського воїна, тоді оточують його першими, бо ці розбійники (а лише так можна назвати цих татар) не для війни відправляються у польські володіння, а для того, щоб пограбувати зненацька і так само зникнути. А коли зустрічається їм польське військо, то завдає їм доброго прочухана і змушує до втечі. Зрештою, усе награбувавши, захопивши, вони повертаються у Дике Поле, що тягнеться на 30—40 миль від кордону; почуваючи себе в безпечному місці, зупиняються на тривалий відпочинок, отямлюються, знову шикують своє військо, якщо при зустрічі з поляками дійшли в ньому до безладу.
Протягом цього перепочинку, який триває тиждень, вони складають докупи всю свою здобич — бранців і худобу — і все це ділять між собою. Це видовище зворушує найбільш зачерствілі серця: чоловіка розлучають з жінкою, а матір з донькою, і не мають вони жодної надії ще раз колись зустрітися. Ті люди стають нещасними невільниками поган-мусульманів, серед яких зазнають наруги і принижень. У брутальності своїй татари здійснюють наймерзенніші вчинки, знеславлюючи дівчат, гвалтуючи жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, обрізуючи хлопчаків у присутності батьків, аби дістались у лоно Магометове. Найбільш тверде серце зворушилося б при зойках і співах, сльозах і стогонах цих нещасних русинів. Бо той народ зі сльозами співає і в сльозах оплакує своє горе. Отож, цих бідолах ділять — одних сюди, других туди — в Константинополь, у Крим, в Анатолію. Ось кілька слів про те, як татари полонять і женуть із собою людність в кількості п’ятдесяти тисяч душ за якихось два тижні; як обходяться вони з невільниками, поділивши їх між собою, а потім продаючи на власний розсуд, коли повернуться на свої землі.