Хмельницький, зі свого боку, теж не гаяв часу і підтримував войовничий запал війська. Православна та католицька церкви збройно готувалися вирішити суперечку. Корінфський митрополит від імені константинопольського патріарха урочисто вручив гетьманові шаблю, освячену на гробі Ісусовім в Єрусалимі. Ченці з гори Афон проповідували серед воїнів, обіцяючи їм різні чуда. Але українське військо було не таке чисельне, як у попередній війні. Серед селян Хмельницький дещо втратив свій авторитет. Йому дорікали за те, що він надто ретельно виконує статті Зборівського договору, делікатно поводиться з Польщею. Особливо цей глибоко релігійний народ обурився на гетьмана через угоду з татарами і визнання підданства туркам. Навіть серед самих козаків було багато таких, що гидували боротися проти короля під стягом невірних. Однак татари не з’явилися, і Хмельницький мав тепер приблизно 80 тисяч воїнів.
З початком травня король вирушив із Любліна і переніс свій табір до Сокаля над Стирем, визначивши його місцем загального збору ополчення. Сюди ж наказав Потоцькому провадити коронне військо, що стояло табором під Кам’янцем. Виконуючи цей наказ, Потоцький мусив здійснити великий маневр, оголивши одне крило ворогові. Хмельницький зобов’язав Джеджалика на певний час затримати поляків маневром перед Кам’янцем, а сам, випередивши коронне військо, мав перепинити йому шлях на Сокаль. Потоцькому розкрив той план молдавський господар, підневільний і дуже невірний союзник козаків. Коронний гетьман прискорив марш. Замість того, щоб його переслідувати, Джеджалик захопився обстрілом Кам’янця. Соратники Хмельницького воювали окремими загонами, і Потоцький зумів випередити гетьмана та з’єднатися з військом Яна Казимира.
Ще три тижні минуло в бездіяльності. Король збирав військо в Сокалі, а Хмельницький очікував татар у Збаражі. Велике польське військо відчувало нестачу харчів. Козаків непокоїла епідемія. Було очевидним, що кримський хан не дуже поспішав рушати в похід. Марно Хмельницький наполягав, щоб той скоріше лучився з ним, обіцяючи швидку перемогу над незначним військом. Іслам-Гірей вдовольнився легковажними відмовками. Присилуваний, однак, турецькими посланниками, врешті вирушив у похід, відправивши поперед себе посла з листом до Яна Казимира. Йшлося немовби про обмін якогось поважного в’язня. Але цей крок Хмельницькому видався підозрілим, і тепер він почав сумніватися у відданості свого колишнього спільника.
Нестача харчів та корму змусили короля зняти табір і перенести його під Берестечко. Під час цього маршу Хмельницький ледве не заскочив зненацька королівське військо, яке нерозсудливо розділилося, однак пильність Вишневецького зірвала його задум. Окремі корпуси з’єдналися, і вже все польське військо чисельністю, кажуть, 300 тисяч жовнірів стало табором під Берестечком, на широкій рівнині, що зрошувалася рікою Стир та її кількома притоками.
Тільки-но поляки розкинули табір, як 18 червня (за ст. ст.) надвечір вони побачили посеред рівнини велику кількість кіннотників, що мчали вперед, здіймаючи дикий крик. Це був передній загін татарського війська, що напередодні приєднався до козаків. Серед коронного війська відразу ж запанувала паніка: кинулися до зброї, вишикувалися у бойові порядки, та все скінчилося перестрілкою чи, радше, кількома поєдинками приречених герцівників з обох таборів. Кажуть, що татари передбачили несприятливий хід їхнього походу, коли перший убитий татарин упав навзнак, обличчям до свого війська. Якщо б він упав обличчям до ворога, то було б віщування перемоги. В ті часи такий самий забобон існував і в козаків, і навіть у поляків.
Назавтра, як зійшло сонце, рівнину заповнило військо. Одягнені в чорні каптани, козаки виглядали суцільною темною масою, яку польські історики порівнюють із грозовою хмарою. Вони вишикувалися за п’ять верств од королівського табору бойовими лавами, але їхні полонені твердили, що того дня козаки не розпочинатимуть битви, бо на це не дозволяють їм ворожки. Та все-таки досить значний корпус татарів і козаків готувався напасти на ліве крило поляків. Виглядало, що атакуватимуть сторожові загони ополчення, не призвичаєні ще до їхніх страхітливих криків та їхнього способу ведення бою. Король неодноразово наказував зміцнити фланг, що був під загрозою, однак до поважних сутичок не дійшло.