Козаків попервах ніщо не бентежило, однак, прочекавши Хмельницького цілу ніч та частину дня, вони почали шептатися, говорити, що він зрадив їх, змовившись з Іслам-Гіреєм. Стали вимагати нового гетьмана. Даремно полковники та старшини опиралися такому рішенню. Серед великого гамору зібралася рада і гетьманом був обраний Джеджалик. Він відмовлявся, а йому неодноразово погрожували стратою, якщо не очолить військо. Перше, що він зробив, це попрохав перемир’я для ведення переговорів. Через кілька годин, підбурений, певно, своїми воїнами, здійснив сміливу вилазку, зім’яв передні сторожові пости поляків і захопив доволі багато полонених. Того ж вечора Богун зробив ще одну, таку ж успішну, вилазку. В козацькому таборі було багато худоби, горілки, в достатку пороху, свинцю. Воїни розпалилися, билися завзято, знищували полонених і, здавалось, забули, в якому становищі опинилися. 6 липня надійшла польська артилерія і взялася засипати ядрами табір противника. До вилазок вдаватися стало важче. Хоча й козаки потужно відповідали на гарматні постріли поляків, за укріпленнями вони почувалися погано, звикли воювати в чистому полі, а тут засумнівалися у своїх силах. Почалися між ними незгоди. Щодня одного гетьмана скидали, іншого вибирали. Коли схилялися до миру, на чолі козаків ставав Джеджалик; коли ж сп’янілий натовп сповнювався войовничим шалом, військо очолював Богун. Розпочалося масове дезертирство. Майже всі шляхтичі, що вступили у військо козаків, аби зберегти свої маєтки, здалися на ласку короля і були доброзичливо ним прийняті. Багато реєстрових козаків наслідувало цей приклад і попросило пощади. Та Вишневецький був невблаганний і вбивав як полонених, так і перебіжчиків. Певного дня перед входом до його намету з’явився один із найжорстокіших повстанців на ймення Лисенко: «Я за уніатську церкву, — сказав він, — і шаную польський хрест». Вишневецький подав знак своїм катам і вийшов з намету, кинувши презирливий погляд на дезертира. А той незадовго сконав між двома обцвяхованими дошками.
Вже ядра, пущені з польського боку, зруйнували укріплення козацького табору і потрощили багато возів, коли Джеджалик переконав коло просити в поляків миру. Парламентарями він відправив полковника та двох старшин, учених мужів, які вміли розмовляти латиною. Саме цією мовою вони звернулися до коронного гетьмана, прохаючи допустити їх до короля. Добре облаяні Потоцьким, дістали аудієнцію в Я на Казимира; опустилися навколішки і попрохали зглянутися на них, покірно цілуючи облямівку магнатського плаща. Устами свого канцлера король обіцяв їм прощення при умові, що видадуть Хмельницького, писаря Виговського і полковників. А ще вимагав повернути всі гармати, розформувати полки на окремі загони і зобов’язати решту козаків піти війною проти татар.
Посланці простодушно відповіли, що охоче віддали б Хмельницького і Виговського, але ж зовсім не знають, де вони поділися; що ж до полковників та гармат — нічого не можуть обіцяти, бо не мають відповідних вказівок. Ще додали, що відповідь матимуть завтра, бо нині усе військо п’яне.
Знову загриміли гармати. Козаки скинули Джеджалика, замість нього поставили Богуна, уповноваживши його провадити мирні переговори на основі Зборівської угоди, але як тільки його посли запропонували ці умови Потоцькому, розгніваний гетьман прогнав їх з табору і наказав посилити вогонь. Тоді розлючені козаки вбили частину полонених, а інших закатували на очах польського війська. Як ніколи, у козацькому таборі панував розбрат. Реєстрові козаки присягалися, що не покинуть своїх ватажків. Селяни твердили, що всі ватажки зрадники, вони змовляються з татарами і їх треба віддати в руки короля. Духовенство намагалося стримати занепалий духом натовп, обіцяючи скоре повернення Хмельницького, та ніхто не хотів у це вірити. Облога тривала вже тиждень, коли дезертири попередили поляків про те, що Богун задумує відвести військо через болото. Хоча цей задум здавався майже неймовірним, усе-таки послали військовий корпус під орудою Лянцкоронського, щоб стати цьому на перешкоді. Здається, цим загоном спочатку мав керувати Вишневецький, але згодом заздрісні генерали відсторонили його, боячись, що він здобуде славу людини, яка довела війну до завершення.
Справді, Богун мав свій план і готував його для здійснення. Він потайки зібрав полковників, старшин та кількох бувалих запорожців і сказав, що за всяку ціну треба здійснити прорив. Богун наказав спорудити три переправи через ріку, мовляв, треба на болоті випасти коней. Він роздобув провідників і тішив себе надією, що під покровом ночі вони подолають водну перепону і драговинні місця. Найважливіше — під час відступу дотримуватися найбільшого порядку. Це важко було зробити з великою кількістю недисциплінованого натовпу, позбавленого керівництва. 8 липня, підвечір, Богун щедро роздав селянам оковиту, запалив їх своїми гаслами і кинув розлючених на польські батареї. Бій був важкий, лютий; у табір селяни повернулися темної ночі, ведучи полонених, вимерхані від втоми. Їх ще раз почастували оковитою. І коли вони звалилися, поснувши міцним, п’яним сном, козаки у глибокій тиші вилаштувалися у три колони, з двома гарматами попереду кожної і, перейшовши переправу, ступили на болото. Зустрічаючи трясовину, закидали її возами, наметами, мішками, хутром, усім, що тепер вважали непотрібним. Незважаючи на наказ Богуна просуватися повільно й обережно, уже незадовго у трьох колонах почалася метушня. Багато козаків утопилося у болоті, силкуючись якнайскоріше вирватися наперед. Але перед світанком основна частина війська вже досягла твердого грунту. Богун чекав на бій, готовий прорватися крізь лави поляків, що перетнули йому відступ. Проте Лянцкоронський, пам’ятаючи, з якими відважними людьми має справу, злякався і вирішив, що розсудливіше буде не ставати їм на дорозі.