Після обіду Маховський вручив список умов, продиктований Потоцьким. Побачивши заголовок листа, гетьман нахмурив брови і рвучко спитав, чому його не величають гетьманом усього Запорізького війська. Полковники обурилися ще більше, і переговори могли б одразу перерватися, якби Маховський не спромігся їх заспокоїти. Він сказав, що вони можуть багато чого сподіватися від королівського милосердя. Основне питання переговорів, додав він, єдине, в якому не може бути ніяких компромісів, це негайне вигнання татар. «На орду я можу дуже нарікати, — мовив Хмельницький. — Але чого вам її боятися? Навпаки, ручаюся, що союз із татарами буде корисний для Речі Посполитої. Я поведу їх на турків і з їхньою допомогою піднесу своє знамено на стінах Константинополя». Ці вихваляння видаватимуться менш дивними, якщо врахувати, що в той час кримський хан, за прикладом кількох інших васалів Порти, хотів, мабуть, скористатися з неповноліття Мухаммеда IV, щоб повернути собі незалежність.
Суперечка тривала кілька годин, однак Хмельницький не погоджувався на вигнання татар. Втративши терпіння, Маховський заявив, що вважає переговори перерваними і зараз же повертається у свій табір. Хмельницький теж вийшов, доручивши Маховському передати обидвом державцям, що він вестиме переговори лише на основі Зборівського договору. Вже була запряжена карета, якою мав від’їхати польський посол, коли з’явився Виговський, благаючи його зачекати ще кілька годин. «У нас, — сказав він, — починають із сварок, образ, потім кличуть мене, прислухаються до моєї думки і врешті-решт все влаштовується». Писар при кожній нагоді підкреслював, що він спрямовує гетьмана та його раду, але тепер Хмельницький виявився непохитним у своєму рішенні нічим не поступатися. Сподіваючись дешевше вторгувати з Маховським, він пропонував йому відкласти всяку суперечку стосовно татар і залагодити інші питання. Аби схилити його до цього, гетьман без вагань звірився йому: «Якщо козаки дізнаються, що ми відправили татар, можемо сподіватися бунту. Крім того, татари накинуться на наші землі і почнуть їх грабувати». Маховський відповів, що коли Хмельницький неспроможний вгамувати військо, то найкраще прибути для ведення переговорів у польський табір, однак, почувши таку пропозицію, козацькі полковники вигукнули, що вони ніколи на таке не погодяться, що пам’ятають, як поляки обійшлися з їхнім гетьманом Павлюком Бутою, котрого викликали на переговори до Варшави і там четвертували. Після доволі довгих суперечок погодилися на тому, що переговори розпочнуться у Білій Церкві, твердині, зайнятій гарнізоном реєстрових козаків, де можна було не боятися, як на табірній стоянці, бунту і насильства з боку натовпу.
З вересня Кисіль, а разом з ним і три комісари (усі грецького обряду) прибули в те місто. Ще раніше туди приїхав Хмельницький. Вони привезли ультимативний проект договору на двадцять чотири статті з такими основними вимогами: Запорізьке військо буде скорочене до 15 тисяч козаків і перебуватиме лише в Київському воєводстві, а не у трьох — Київському, Брацлавському та Чернігівському — як це було раніше. Коронне військо дістає право влаштовувати постій у цьому воєводстві. Козаки розривають союз із татарами. На Україні вільно сповідується католицька віра, і, нарешті, жиди матимуть дозвіл, як і раніше, оселитися на Україні і тут проживати. А втім, не говорилося більше про видачу Хмельницького і навіть про те, щоб позбавити його гетьманської булави. Тепер, коли навіть руський люд став ставитися до нього з підозрою, поляки вважали його особисто зацікавленим у підтриманні миру. Обмежуючи територію Запорізького війська лише одним воєводством, Потоцький мав на меті суттєво відокремити козаків од татар і московитів та ізолювати їх посеред провінцій, підвладних іншому урядові. Однак, уникаючи однієї небезпеки, наражалися на іншу: козацьке військо зосереджувалося у руках могутнього ватажка, вплив якого на сусідні провінції усе одно залишався би відчутним. Чи не було б краще замість гуртувати Запорізьке військо в одному воєводстві поділити його на кілька провінцій з окремими гетьманами? Однак поляки, часто звинувачувані в легковажності, уперто трималися своїх давніх звичаїв, а надто таких жалюгідних форм адміністрування. Творити нових гетьманів, тобто нові посади, для корони означало змінювати давні інституції, оточені повагою усіх партій, а крім того, це породжувало б нові амбіції, такі небезпечні для державного спокою.