Прибуваючи до Білої Церкви, комісари мусили перетнути ворожі для себе татарський і козацький табори: не без труду вони дісталися між фортечні мури — на їхньому шляху лунали вигуки невдоволення, погрози, прокльони і прокляття турецькою та українською мовами. «Друзі мої, — говорив їм Кисіль, — я не лях, мої кості такі ж руські, як і ваші». — «Надто багато маєш польського м’яса на руських кістках», — відповідали козаки. Полковник Богун розвалив голову якомусь найбільш зухвалому козакові, після того комісари зуміли дістатися до воріт фортеці, біля яких, виявляючи глибоку повагу, зустрів їх Хмельницький в оточенні козацької старшини. Гетьманові та його раді зачитали проект договору, його одразу й прийняли без обговорення, за винятком двох статей, які поляки погодились змінити. Було вирішено, що Запорізьке військо нараховуватиме 20 тисяч козаків, а не 15 тисяч; міста і містечка козацької території звільнялися від постою коронного війська — розумне рішення, бо дуже небезпечно було б лишати в контакті козаків і жовнірів Речі Посполитої. Залишалося ратифікувати договір на колі, тобто всіма полками, які зібралися довкола Білої Церкви. Це виявилося таким небезпечним, що всупереч звичаю штаб не вийшов на рівнину. Гетьман і старшини лишалися у фортеці, і договір зібраному люду було зачитано крізь високе вікно. Ледь шоковані таким нововведенням, а далі розгнівані уступками, під якими стояв підпис їхніх ватажків, козаки, підтримувані татарами, глухо загомоніли; селяни кричали про зраду, проклинали Хмельницького і польських комісарів, в якусь мить здалося, що вони підуть на штурм. Стали жбурляти каміння, розбили вікна, у бік виступаючих, які з балкона намагалися вгамувати натовп, пролунало кілька мушкетних пострілів, а що Кисіль теж захотів втихомирити бунтівників, то повз вухо йому просвистіла стріла. Несподівано опустили зведений міст. До бунтівників зійшов Хмельницький у пишному гетьманському одязі, в супроводі почту полковників. Ішов попереду, тримаючи булаву — символ своєї влади. В натовпі запанувало замішання, йому звільнили дорогу, відійшли назад. Тримаючи булаву обома руками, Хмельницький кинувся у саму гущу, лупцюючи направо і наліво, а Виговський ішов за ним, вигукуючи: «Повага послам! Послух полковникам!» Сміливість і відвага старого гетьмана викликали збентеження серед збунтованого люду; жодна рука не знялася на патріарха України, лише намагалися уникнути його ударів. За якусь мить натовп, відсунутий і побитий лише однією людиною, звільнив площу перед фортецею і мовчки розійшовся. Але Хмельницький наказав набити гармати і цілу ніч разом із полковниками пильнував при вході до твердині. На другий день комісари від’їхали під захистом значної охорони, яку відпустили, побачивши польський табір. Та це зробили надто поспішно — на них напав загін мародерів, пограбував їхні карети, відібрав коней, усі їхні коштовності, навіть частину одягу. Таким жалюгідним обозом вони дісталися до своїх співвітчизників, щасливі, що живі.
Останніми формальностями для укладення миру було підписання договору Хмельницьким та двома польськими гетьманами, і принесення нової присяги коронним гетьманом. Маючи це на меті, Потоцький і Радзивілл підійшли до Білої Церкви. Перед польським табором було зведено розкішний намет, в якому мала відбутися церемонія. 11 вересня, у визначений комісарами день, замість полковників Запорізького війська побачили з десяток якихось селян, котрі назвали себе козацькими посланцями, що прийшли просити миру і виконання Зборівської угоди. На Україні були два козацькі війська, два руські уряди. З огидою Потоцький прогнав тих депутатів, та за ними сунуло значне військо із селян і татар, ладне розпочати бій. Позаду них, на певній відстані, просувався Хмельницький з полками регулярного війська, вишикуваними табором, тобто захищені на флангах кількома рядами возів. Хоча не виглядало, що вони діяли спільно з тим іншим військом, та сама присутність гетьмана викликала занепокоєння. Поляки не сумнівалися: якщо в тій можливій сутичці перевага буде на боці руських воїнів, він перейде від ролі споглядача до ролі учасника. Однак обійшлося невеликою перестрілкою. Радзивілл зім’яв найбільш відчайдушних нападників, марно вмовляючи Потоцького кинути свої головні сили. Сповнений рішучості покінчити з війною без нового кровопролиття, коронний гетьман наказав грати відбій, тільки-но руські вояки повернули назад. Незабаром Хмельницький написав листа, в якому заперечував свою участь у цьому нападі й висловлював готовність підписати мирний договір. Незважаючи на невдоволення своїх офіцерів, які хотіли далі воювати, Потоцький прийняв вибачення гетьмана і шанобливо повівся з козацькими посланцями. Один із них, котрий разом з ним сів за обідній стіл, спитав Потоцького, чому Запорізькому війську не дозволяють воювати турків на Чорному морі. «Ми збунтувалися через заборону лаштувати морські загони». — «На жаль, — відповів Потоцький, — усіма нашими лихами скористалися невірні; у той час, як ми воюємо один з одним, насправді захищаємо їхні кордони». — «Що ж, милостивий пане, — знову мовив козак, — зроби так, щоб король і Річ Посполита відкрили нам море, бо ти знаєш, що козак не може жити без воєнних виправ». — «Ідіть, — відповів йому Потоцький, — ідіть, куди лиш забажаєте, ми не будемо вам заважати».