17 вересня Хмельницький власною особою прибув до польського табору. Напередодні він прийняв двох заложників — Марка Собеського, старшого брата майбутнього короля Польщі, і Гонзевського, представника одного з найзаможніших домів Литви; та все ж перед тим, як покинути свій табір, був змушений довго вмовляти своїх старшин, котрі боялися підступу, і напоїти оковитою простих козаків, які на тверезу голову не погодилися б, певно, його відпустити. В супроводі кількох полковників Хмельницький без пригод дістався до польських гетьманів. Уперше відтоді, як на Корсунському полі він віддав Потоцького в татарський полон, побачився з ним. «Я більше за будь-кого образив вас, пане гетьмане», — мовив Хмельницький. Потоцький ввічливо відповів, що він усе забув і що його особисті переживання, а також лиха його вітчизни — це господня кара. Потім зачитали договір і після деяких формальних зауважень гетьман, а за ним кілька полковників та писар Виговський його підписали.
У наметі коронного гетьмана було влаштовано гучний бенкет. Хмельницький сидів на чільному місці. Позаду нього стояв один із полковників, тримав булаву, якою гетьман так відважно скористався кілька днів тому, обороняючи своїх гостей. Якийсь час він мовчав, та коли врешті од вина розв’язалися язики, повернувся до литовського гетьмана і з легкою іронією висловив здивування, що бачить його в польському таборі. «Під Хотином[154] та й при інших оказіях, — додав він, — ми не бачили литовців». — «Я мусив прибути сюди, — гордовито відповів Радзивілл, — щоб поставити на місце бунтівників». — «Ваші предки, — їдко мовив гетьман, — не навчили вас воювати із Запорізьким військом». Гадаю, що він натякав на поразку, якої зазнав батько князя. Спробували одразу ж змінити тему розмови, але тут хтось із гостей вимовив ім’я молдавського господаря Лупула. Розпалений, мабуть, вином, Хмельницький вигукнув: «Це — зрадник!» Відразу ж кілька польських вельмож нагадали йому, що господар є тестем Радзивілла, і попросили взяти назад образливі слова для князя — союзника Речі Посполитої. Усе більше й більше розпалюючись, гетьман вів далі: «Лупул не стримав слова, даного моєму синові! Так, князю, я знаю, що він є вашим тестем, однак він заплатить мені за підступність! У нього багато дукатів, а в мене багато воїнів! Я відберу у нього ті скарби і справедливо покараю його!». Блідий від гніву Радзивілл зумів стриматися, обмежившись зауваженням про те, що господар не та людина, яку можна легко залякати. Гарячкова розмова часто змінювалася гнітючою мовчанкою. Один польський хроніст вважає, що польські гетьмани стиха радилися під час обіду, чи не було б доречно відразу ж тут, на місці, отруїти Хмельницького. Та досить знати характер Потоцького і Радзивілла, а також те, що подібний злочин не задумується посеред обіду, щоб відкинути подібне звинувачення. Однак очевидним є те, що гетьман, помітивши, як дехто з гостей перешіптується, враз був уражений думкою про те, що проти нього плекають якісь лихі наміри. Він змінився, дуже занепокоївся. Коли ж під звуки сурм проголосили тост за здоров’я короля, Хмельницький, як і всі присутні, встав, шанобливо зняв шапку, та немовби необачно впустив келих, і посилаючись на несподівану слабість, попрощався з коронним гетьманом і вийшов з-за столу, збираючись у свій табір. Йому підвели пишно вбраного турецького коня — подарунок коронного гетьмана. Досвідченим оком Хмельницький оглянув коня і сказав офіцерові, який його припровадив: «Ось яким щедрим є ваш Потоцький! Вдячний йому за цей подарунок; він — коронний гетьман, мій союзник, а крім того, переможець мій! Та я маю для його послуг триста подібних коней». Він скочив у сідло і галопом домчав до свого табору. На другий день у польський табір прибув Виговський з арабським скакуном, якого Хмельницький прислав синові Потоцького, своєму колишньому в’язневі, якому не раз погрожував палею. Водночас військовий писар повинен був передати князеві Радзивіллу вибачення гетьмана за слова, вимовлені напідпитку. Князь гордо відповів, що він завжди готовий до послуг Хмельницького, якщо той забажає з ним зустрітися — наодинці чи з військом. Звичайно, військовий писар не наважився прийняти виклик, а втім, він дуже старався виставити себе в належному світлі перед польським гетьманом. Казав, що лише йому треба завдячувати укладенням договору, лише він керує гетьманом та козацькою радою. Та вся ця хвальба була, напевно, спрямована на те, аби дістати якісь подарунки чи винагороду грішми.
154
Бессарабське місто, під яким 1614 р. польське військо здобуло блискучу перемогу над турками (прим. авт).