Треба сказати, що сучасники По-критика поціновували навіть вище, ніж По-митця. Так, знаменитий поет і літературний діяч Д. Р. Лувелл (Лоуелл), з одного боку, називав його «найбільш специфічним, філософським та безстрашним американським критиком», а з іншого писав: «Приходить По із «Вороном» – побійтеся примар. / Він геній на три п’ятих, ну а на дві – штукар». Захоплене визнання прийшло до нього лише після смерті, і не на батьківщині, а в Європі. Величезний внесок у це зробив Шарль Бодлер, який переклав французькою майже всі твори По, йому ж американський письменник завдячує прекрасною статтею (1856), яка може сприйматися як пам’ятник нещодавно померлому поету, настільки, сказати б, пластично був зліплений його образ: від зовнішності, манери поведінки й мовлення, до внутрішнього світу, переломленого в творчості. «Ніхто інший… – зокрема йдеться в ній, – не зображав захопливі винятки з людського життя і природи… Ніхто не описував краще галюцинацій, які викликають спершу сумніви, а слідом за ними упевненість і розсудливість; абсурд, який захопив розум і керує ним з жахливою логікою; істерію, яка змітає волю; суперечність між нервами та розумом і людину, яка дійшла до того, що біль виражає реготом. По аналізує все швидкоплинне, зважує невагоме, описує до дрібниць докладним, науковим, жахливим способом усе уявне, що кружляє довкола нервової людини й призводить її до загибелі».
Близьким По виявився й Стефанові Малларме, Артюру Рембо, Полю Валері, іншим французьким символістам. А також багатьом представникам декадансу, серед яких були такі його корифеї, як Гюїсманс (автор знаменитого роману «Навпаки») у Франції й д’Анунціо в Італії, які поділяли з ним інтерес до присмеркових станів душі й смерті. З іншого боку, англійські неоромантики, зокрема Конан Дойль і Честертон, розвинули чотири його «логічні» новели у велику кількість творів, заклавши основу англійському детективові. Виявили до нього інтерес і найвидатніші фантасти кінця ХІХ ст. – Жуль Верн і Герберт Веллс, а сам він заслужив почесне право вважатися прокладачем шляхів для наукової фантастики ХХ ст.
Усе це навіть породило міф про «чужерідність» По Америці. У притаманній йому парадоксальній формі цей міф озвучив Бернард Шоу: По в Америці нібито й не жив: «він там помер». Не одне покоління знавців творчості письменника наполягало на тому, що він тонко відчував і глибоко осмислював те, що відбувалося у різних сферах американського життя – соціальному, культурному, духовно-ментальному тощо, але відбивав незвичним для тогочасної американської літератури способом. Так, Т. С. Еліот писав: «…за фантазіями По постає реальний світ добре йому знайомих Балтимора, Ричмонда, Філадельфії».
Серед романтиків навряд ще хтось, як По, переймався наукою й здатностями людського інтелекту. Він постійно тримав на оці нові відкриття, теорії, гіпотези, проекти, експедиції тощо. Найулюбленішою дисципліною По була математика (як у Стендаля), а за часів навчання у Вест-Пойнті і служби в армії він захопився природничими науками і навіть досяг у них певних дослідницьких результатів. «У ньому уживалися митець і допитливий дослідник, поет і математик», – писав А. Ніколюкін, відомий американіст радянських часів. Цікавила По й криптографія, якій він присвятив розвідку, кохіологія (наука про раковини молюсків), з якої він видав посібник, а також фізіогномістика, френологія (наука про зв’язок психіки людини і будови її черепа), месмеризм та деякі інші з предметів, що підпадають під визначення «псевдонаукових». З одного боку, це відповідало ментальному складові письменника, з іншого – «моді» епохи на наукові й квазінаукові сенсації, яку він експлуатував.
По цікавив людський інтелект не сам по собі, основний його інтерес був спрямований на поєднання розуму з емоціями, на сферу перебігу психічних процесів. При її дослідженні По звертається до наукових розробок, а при відтворенні – нерідко до художніх знахідок «готичної» літератури («літератури жахів»). Це надає творам По містичний (чи квазімістичний) колорит, та навряд чи його можна вважати представником цього типу літератури, як це часом робиться. Скоріше мова має йти про використання ним її здобутків задля реалізації власних цілей, часом не чужих і цілям літературної «готики» преромантизму й романтизму. Його так само цікавила загадка людської душі, і він так само вважав, що зло гніздиться саме в ній і нею ж породжується, що вона є джерелом і водночас «порталом» входження жахливого в наш світ. Він вправно освоїв прийоми навіювання атмосфери «саспенсу», при цьому характерні для «готичної» літератури сюжети, мотиви, локації й типи персонажів По зазвичай не відтворює у їх первинному вигляді, але їхні проекції практично завжди присутні. На тлі романтиків, нерідко об’єднуваних літературознавцями у гротескно-фантастичну течію – Гофмана, Гоголя, Колриджа та інших, до якої відносять і По, його вирізняє специфічне поєднання, здавалось би, непоєднуваних первнів – раціонального й містичного. Раціональні пояснення за ефектною «готичною» завісою часто проходять повз увагу читачів, але «ключі» до них По пропонує практично завжди. Часом їх треба шукати у психічному стані й специфіці перебігу ментально-емоційних і когнітивних процесів героїв, часом – у фізичних законах природи, часом у підозрі, що автор нас містифікує і т. д. По завжди залишає читачеві право сумніватися й самому вирішувати, у що йому вірити.
«Оповідь Артура Гордона Піма» належить до тих творів По, що найчастіше перекладалися іншими мовами. Не становить винятку й українська: у перекладі відомого мовознавця Бориса Ткаченка він з’явився ще 1928 р. (під назвою «Повість Артура Гордона Піма з Нантукету»), а 1992-го – у новому перекладі Віктора Шовкуна (із назвою «Оповідь Артура Гордона Піма»). Та для багатьох українських читачів існування роману в доробку письменника може стати несподіваним. Основною причиною, звісно, є недостатня його популяризація в нашій країні: у середині минулого століття на теренах колишнього СРСР він практично був «вилучений» із доробку письменника: не перекладався, не перевидавався і практично не досліджувався (на Заході саме в цей період підвищується увага науковців до нього). Навряд чи причина в американській критиці позаминулого століття, яка записала «Оповідь…» до творчих невдач По. Звернімо увагу на закономірність: перекладати й поширювати цей роман перестали, коли почалося вилучення усього ідейно неспівзвучного, «хворобливого», «декадентського», а нові переклади почали з’являтися під кінець існування Радянського Союзу (і не лише в Україні), особливо активно він став видаватися з двохтисячного року.
Роман з’явився з довжелезним підзаголовком – стислою анотацією й водночас рекламою твору, як свого часу знаменитий «Робінзон Крузо» Дефо, алюзії до якого, мабуть, зараз найвідчутніші в ньому. Проте структурована «Оповідь…» за зразком пригодницьких морських романів, як, скажімо, «Оповідь Едварда Сиворда про пережиту ним корабельну катастрофу» («Щоденник Едварда Сиворда») англійської письменниці Джейн Портер (1831), який також є одним з основних джерел алюзій у По. У тогочасній літературі таких творів було вдосталь, тож читачам вони були добре знайомі. Модель, за якою вони створювалися, прийшла з попереднього ХVІІІ ст., коли роман (novel) лише народжувався і в своєму становленні був тісно пов’язаний з «літературою факту», – мемуарами, зібраннями листів, біографіями, описами подорожей, щоденниками тощо, які він імітував. При цьому письменник надягав маску видавця, редактора, чи ще когось з тих, хто лише встановлює зв’язок між «оповідачем» і читачем. Міра достовірності й вигадки у тогочасних романах-подорожах варіювалася, проте їхні автори незмінно присягались у правдивості (згадаймо, як Робінзон підкріплює свою оповідь «задокументованими фактами» – записами із «власного» щоденника). Ця настанова на «правдивість» зберігалася, навіть коли йшлося про щось неймовірне, як, скажімо, у «Гулліверових мандрах» Свіфта. Від подібної форми романісти не відійшли й на початку ХІХ ст., що, зокрема, засвідчує й «Щоденник Едварда Сиворда».