Ми маємо відчувати до цих тіл ненависть і огиду. Я відчуваю не це. Тіла, які висять на стіні, — подорожні в часі, анахронізм. Вони прийшли сюди з минулого.
Я відчуваю до них порожнечу. Я відчуваю те, що не маю відчувати. Це частково полегшення, бо жоден з цих людей не Люк. Люк не був лікарем. Не є.
Я дивлюся на червону усмішку. Цей червоний колір — той самий, що в тюльпанів у садку Серени Джой, біля стебла, там, де вони починають гоїтися. Червоний такий же, але зв’язку немає. Тюльпани не криваві, червоні усмішки не квіти, жодна з цих речей не доповнює іншу. Тюльпан — не привід не вірити в повішеного і навпаки. Кожен з них цілісний і справді існує. Поле таких реальних речей — те, через що я маю обирати свій шлях, щодня, постійно. Мені коштує чималих зусиль розрізняти все це. Мені це потрібно. Я маю чітко бачити речі у своїй голові.
Я відчуваю, як тремтить жінка поряд зі мною. Вона плаче? Як це може піти їй на користь? Я не можу дозволити собі такого знання. Помічаю, що сама до болю стиснула руки на ручці кошика. Я нічого не видам.
«Повсякденне, — казала Тітка Лідія, — це те, до чого ви звикли. Зараз вам це повсякденним не здається, але буде через деякий час. Це стане повсякденним».
ІІІ. Ніч
Розділ 7
Ніч моя, мій власний час, коли я можу чинити, як хочу, якщо не видаю звуків. Якщо не ворушусь. Якщо лежу спокійно. Різниця між «лежати» і «класти». «Класти» — це завжди пасив. Навіть чоловіки раніше говорили: «вкласти її в ліжко». Хоча іноді бувало: «А я б з нею вклався». Усе це — лише припущення. Я не знаю, як раніше говорили чоловіки. Можу судити лише з їхніх слів.
Тож я лежу в кімнаті, під оком зі шпаклівки на стелі, за білими завісами, між простирадлами. Я охайна, як і всі вони, і я відступаю вбік, зі свого часу. Геть із часу. Хоча ось час, я нікуди з нього не поділася.
Але ніч — мій вільний час. Куди б мені піти?
У хороше місце.
Мойра сіла скраю на моє ліжко, схрестила ноги, поклала щиколотку на коліно. На ній фіолетовий комбінезон, з вуха звисає один кульчик, один ніготь фарбований золотим, для ексцентричності, в обрубкуватих пальцях з жовтими кінчиками — сигарета.
— Ходімо на пиво.
— Ти мені попелу в ліжко натрусиш, — сказала я.
— Застеляй його й не матимеш проблем, — відповіла Мойра.
— За півгодини, — мовила я. — Мені наступного дня здавати роботу.
Що то було? Психологія, англійська, економіка. Ми тоді вивчали такі речі. На підлозі кімнати де-не-де лежали книжки, обкладинками вгору, так екстравагантно.
— Зараз, — наполягала Мойра. — Тобі не треба фарбуватися, це для мене. Що за робота? Я щойно дописала про зґвалтування на побаченнях.
— На побаченнях, — повторила я. — Ти модна дівчина, суцільні побачення в тебе, навіть там, де зґвалтування.
— Ха-ха, — сказала Мойра. — Пальто бери.
Вона тоді взяла його сама, швиргонула мені.
— Я в тебе п’ять баксів позичу, добре?
Або десь у парку, з мамою. Скільки мені там років? Було холодно, наші подихи йшли попереду нас, на деревах уже не лишилося листя. Сіре небо, дві качки у ставку, усе похмуре. У мене під пальцями, у кишені, хлібні крихти. Так, вона сказала, що ми йдемо годувати качок.
Але там були якісь жінки. Вони палили книжки, тому мати насправді туди й хотіла. Побачитися з друзями. Вона мені збрехала, субота мала бути моїм днем.
Я насуплено відвернулася від неї до качок, але мене привабив вогонь.
Серед жінок я помітила й чоловіків, а книжки виявилися журналами. Напевно, вони долили у вогнище бензину, бо полум’я було високе, і тоді потроху почали вкидати з коробок журнали. Дехто щось монотонно наспівував; зібралися глядачі.
У них були щасливі, ледь не екстатичні обличчя. Вогонь на це спроможний. Навіть лице моєї матері, зазвичай худе й бліде, розчервонілося і було радісним, наче з різдвяної листівки; там була ще одна жінка, велика, із сажею на щоці, у помаранчевому плетеному капелюшку, я її пам’ятаю.
— Хочеш теж вкинути, люба? — спитала вона. Скільки років мені було?
— Позбудьмося цього сміття, — зі смішком мовила вона й звернулася до моєї матері: — Можна їй?
— Якщо хоче, — сказала мати. У неї була звичка говорити про мене з іншими так, наче я не чую.
Жінка передала мені один із журналів. На обкладинці була гарненька жінка без одягу, вона звисала зі стелі на ланцюгу, котрий охоплював її зап’ястки. Я дивилася на неї з цікавістю. Мене це не налякало. Я думала, вона гойдається, наче Тарзан на ліані, по телевізору бачила.
— Не давай їй розглядати, — сказала мати і повернулася до мене. — Тримай, кидай швиденько.