Ця теж поза законом. Я чула її на старій касеті, маминій — у неї була подряпана, ненадійна машинка, яка досі могла грати такі речі. Вона зазвичай ставила касету, коли до неї заходили друзі, і всі випивали.
Я нечасто так співаю. У мене від такого горло болить.
У цьому домі небагато музики, хіба що по телевізору. Іноді Рита наспівує, вимішуючи тісто чи щось чистячи; мугикання без слів, немелодійне, незрозуміле. А ще буває, що з передньої вітальні доноситься тихий голос Серени з давно записаного диску, котрий вона нині неголосно ставить, щоб не бути спійманою за прослуховуванням, поки сидить там, в’яже, згадуючи свою колишню, нині ампутовану славу: Алілуя.
Погода тепла як на цю пору року. Такі будинки прогріваються на сонці, ізоляція не дуже. Повітря навколо мене застоялося, попри невеликий вітерець — подих з-за фіранок. Я хотіла б відчинити вікно якомога ширше. Скоро нам буде дозволено перебратись у літні сукні.
Літні сукні розпаковані, висять у шафі; їх дві, чиста бавовна — значно краще за дешевші синтетичні, хоча й так у спеку, у липні та серпні, у них пітнієш. «Але не треба переживати, що згориш на сонці», — казала Тітка Лідія. Це про ті спектаклі, які жінки влаштовували самі з себе. Намащували себе олією, наче м’ясо на шампурі, оголювали спини й плечі на вулиці, привселюдно, і ноги, навіть без панчіх, — не дивно, що всякі речі могли статися. Речі — так вона казала на все, що було надто неприємним, брудним чи жахливим, щоб говорити про це вголос. Для неї вдалим життям було те, яке уникало речей, виключало речі. Такі речі не стаються з хорошими жінками. І це дуже шкідливо для кольору обличчя: зморщить тебе, наче сушене яблуко. Але ми більше не маємо дбати про свої обличчя, про це вона забула.
«У парку, — казала Тітка Лідія, — вони іноді лежали на ковдрах, чоловіки й жінки разом». Тут вона починала плакати, стоячи перед нами, показово.
«Я роблю все, що можу, — казала вона. — Я намагаюся дати вам найкращий шанс, який ви можете мати». Вона кліпала, світло було надто потужним для неї, її губи тремтіли навколо передніх зубів, ті зуби трохи видавалися вперед, були довгі й жовтуваті, і я думала про мертвих мишей, яких ми знаходили біля дверей, коли жили в будинку, усі троє — чи то пак четверо, враховуючи кішку, яка, власне, і робила нам ці подарунки.
Тітка Лідія притискала руку до рота, свого рота мертвого гризуна. За мить забирала її. Мені теж хотілося плакати через те, про що вона нагадувала. «Якби тільки вона спочатку не з’їдала половину», — казала я Люку.
«Не думайте, що для мене це просто», — казала Тітка Лідія.
Мойра влетіла до моєї кімнати, кинула джинсову куртку на підлогу.
— Є сигарети? — спитала вона.
— У мене в сумочці, — відповіла я. — Хоча сірників немає.
Мойра копирсається у моїй сумочці.
— Тобі слід повикидати звідси сміття, — каже. — Я влаштовую курво-вечірку.
— Що? — перепитую я. Намагатися працювати марно: Мойра не дозволить. Вона схожа на кішку, яка залізає на сторінку, коли намагаєшся читати.
— Ну знаєш, як вечірка з презентацією посуду, тільки з нижньою білизною. Штучки для шльондр. Мереживні промежини, підтяжки для панчіх. Бюстгальтери, які випинають тобі груди. — Вона знаходить мою запальничку, підпалює собі сигарету, знайдену в моїй сумочці. — Будеш?
Кидає мені пачку. Така щедрість, зважаючи на те, що пачка моя.
— Красно дякую, — кажу я кисло. — Ти здуріла. Звідки в тебе такі ідеї?
— Намагаюся вижити в коледжі, — відповідає Мойра. — У мене є зв’язки. Материні друзі. У передмісті це модно, щойно в них починають з’являтися вікові плями, вони вважають, що час перевершувати конкурентів. Порнографія і всяке таке.
Я регочу. Вона мене завжди смішить.
— Але де? — кажу. — Хто прийде? Кому воно треба?
— Не можна бути надто молодим для науки, — каже вона. — Давай, буде круто.
І ми мало не обмочуємо штани від сміху.
Це так ми тоді жили? То було звичайне життя. Усі так жили, переважно. Те, що відбувалося, було звичним тоді. Те, що є зараз, звичне для цих часів.
Ми жили звично, ні на що не зважаючи. Незважання — не те ж саме, що невігластво: тут треба докладати зусиль.
Ніщо не змінюється в одну мить: якщо поступово підігрівати ванну, зваришся до смерті, перш ніж зрозумієш. Звісно ж, у газетах були статті, у канавах та в лісах знаходили тіла, побиті до смерті, скалічені — жертви насильства, як тоді казали, але то все стосувалося інших жінок, і чоловіки, які все це робили, були іншими чоловіками. Статті в газетах були для нас, наче сни, погані сни, які снилися іншим. «Який жах», — казали ми, і так воно й було, але було хоч жахливо, та без вірогідності. То все було надто мелодраматично, щось не з виміру наших життів.