Проте критикували й били не так ту книжечку про В. Під
могильного, як самого письменника. Він ще сподівався на переїзд до Харкова — тодішньої столиці України. (У Києві його вже вивели зі складу редколегії журналу «Життя й революція», майже неможливо було друкуватися.) Але й там протягом кількох років опублікував лише одне оповідання «З життя будинку», звернувшися знову, після тривалої перерви, до малого жанру прози. Однак той малий жанр викликає глибокі роздуми в сучасного дослідника.
Оповідання з’явилося в «Літературній газеті» 27 червня 1933
року. У цьому номері друкувалося багато виступів літераторів до річниці постанови ЦК ВКП/б/ про перебудову літературно-художніх організацій на шляху до єдиної Спілки радянських письменників. Поети, прозаїки, драматурги бадьоро засвідчували, як животворно вплинув на них цей політичний маневр творчої уніфікації, скільки вони за рік написали і що ще буде написано. Звичайно, про страшний голодомор, що викосив українське село за зиму й весну, не було жодних згадок. Натомість по сторінках газети рясніли гасла: «На боротьбу за більшовицький урожай!», «Театральне мистецтво — колгоспному селу», «Дамо п’єсу колгоспному театрові». Лірики обіцяли селянам нові пісні. М. Семенко викликав на соцзмагання М. Бажана в написанні «потрібних політичних віршів»...
В. Підмогильний в новелі пише про втрату людьми людяності, взаєморозуміння, про спровоковане очерствіння душ («Класовий ворог—це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати», — гірко іронізує один з персонажів), про злам особистості під тиском диктату суспільно-економічних обставин. Твір був художній» однак не надто вимагалося зусиль, аби зрозуміти, що автор застерігає і себе, й своїх однодумців перед завтрашнім днем. Адже багатьох не отверезив навіть самогубний постріл М. Хвильового.
Страшною дійсністю ставали масові репресії, політичні процеси над інтелігенцією, в першу чергу над письменниками. Насувалася епоха тотальної деморалізації, біологічного страху за життя, що змушував або «не бачити» жахливої реальності, тішити себе далеким утопічним едемом, або приречено чекати невідворотного фіналу. Навіть видатним письменникам, відомим за межами країни, не завжди вистачало мужності продовжувати раніше обраний шлях. В. Підмогильний ніколи не дозволяв собі щонайменших ілюзій на майбутнє (мав серед друзів славу невиправного скептика), але свої творчі принципи сповідував до кінця.
Він знову й знову роздумував над феноменом людського буття, над тими неймовірними суперечностями, що терзають кожну мислячу особистість, над самою природою існування індивіда в оточенні собі подібних. Ще до роману «Місто» не випадково поставив епіграф з «Талмуду»: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола...». В глибинах народної мудрості та книгах славетних філософів і майстрів художнього слова шукав розради на свої щемливі роздуми. Толі майже повністю зосередився на перекла-дацтві: випускає трактат К. Гельвеція «Про людину, її розумові здібності та її виховання», двотомник творів Д. Дідро, сам бере активну участь і керує підготовкою багатотомних видань Гі де Мопассана (10 томів), О. Бальзака (15 томів) та улюбленого А. Франса (25 томів).
На початку 30-х років В. Підмогильний, незважаючи на свою молодість, був добре відомий як один з найкращих перекладачів французької літератури, він, фактично, створив власну школу художнього перекладу. Його переклади ніколи не були випадковими, вони досить влучно відбивали стан його власної душі, політ його мислення як митця. Чи ж дивно, що в 1932 році виходить згаданий том К. Гельвеція, сентенції якого так і обпікали своєю актуальністю читачів: «Раб до громадського добра так само байдужий, як вільний громадянин чуйний до слави своєї нації», «Що таке самовладство? Зародок лиха, який, потрапивши в лоно держави, розвивається в ньому, щоб уродити злидні й спустошення», «Як би високо не піднеслася людина, не їй, а нації повинно давати першу пошану .. .не треба офірувати щастям задля вибаганок одного...»25
25