особистому побуті та творчості, добре разрахувавши все для без* програшної вигоди. Так, з класичної формули" «життя творить мистецтво, а мистецтво — життя» Безпалько вивів свою, вигіднішу й коротшу: мистецтво доповнює життя. Всього лише підміна слів
«творить» на «доповнює» — і замість майстра постає ремісник. Бо чим доповнює навколишній світ Безпалько? «Мені здається, в людському житті цілком досить горя і бур, щоб їх ще треба було доповнювати в мистецтві. Тому я малюю тільки світле і радісне»27.
Світлі й радісні пейзажі — а лише їх виключно пише Безпалько — на тлі гострих колізій у суспільстві і в людській душі говорять самі за себе авторською асоціальністю й безпринципністю, що дратує Городовського. Але ідентичний стан і від анахорета-нар-комана, і від художника-сибарита не випадковий у головного героя повісті. І Пащенко, і Безпалько нагадують Городовському його самого в певні періоди попереднього життя, коли в юності він був романтично закоханим лише на рівні підсвідомого у буяння природи і людських пристрастей, а згодом став ортодоксальним журналістом, що творив поза імпульсами душевної глибини. Тепер він побачив, до чого могло це перейти у своїх гіпертрофованих виявах: або до зневаги життя за обдурені ілюзії, або до сибаритського споглядання всіх його проблем.
Городовський «пробуджується» у самопізнанні поміж двох суперечливих сил. Це давня, випробувана теза творчості В. Підмогильного: людина знаходиться на перехресті різнобічних силових
ліній суспільного існування і своїх прагнень розуму й серця. Герой повісті поки що не бачить якогось конкретного виходу з тих ситуацій, що виникли навколо нього. Спалахнув лише ідеал у вигляді прекрасної жінки і покликав до філософського переосмислення свого призначення на землі як мислячого індивіда. Городовський продовжує пошуки незнайомки у великому місті, які, зрозуміло, можуть виявитися безкінечними, як безкінечне й пізнання себе людиною, осягнення ідеалу...
Але, вдаючися до екзистенціального трактування своїх персонажів, письменник і тут не втрачає суто національного відчуття окреслених проблем. Тонко відчуваючи психіку людського буття, він не може не бачити, як у суспільстві наростає знецінення творчої, мислячої особистості перед натиском соціального, загальноколектив-ного в ім’я одержавленої ідеї недалекого, як здавалося, світлого майбутнього. Для В. Підмогильного обидва персонажі, Пащенко й Безпалько, не надумані образи — це художнє втілення тих крайнощів, до яких вдавалася інтелігенція у реальному житті.
Пащенко, усвідомивши, що кожна система лише пристосовує людину до себе як матеріал («Скільки вигадано для людини завдань, ідеалів, скільки безглуздя написано, щоб надати глузду людській історії! З «ізмами» просто не розминешся»), бачить вихід у самогубстві. Безпалько, зрозумівши це все, пристосовується до системи і має сите життя і безхмарну перспективу. Він певен, що його полотна збережуть оптимістичний антураж складної доби суспільних катаклізмів і * майбутні покоління будуть йому за це вдячні, бо побачать те, що лишилося поза головною магістраллю, наповненою гуркотом індустрії та класовою боротьбою.
Проблема взаємодії, точніше боротьби в людині ірраціонального і раціонального, духовного і плотського, психіки та інтелекту — все це найвищою мірою відбилося в останньому творі В. Підмогиль-ного, сконденсовано в довершеній художній формі (композиція, стиль, будова фрази, відграненість кожного слова). Він виявив тут свою творчу зрілість на рівні митця й філософа. В. Підмогильний, може, як ніхто з тогочасних українських прозаїків, глибоко і вдумливо студіював не лише європейську літературу, а й філософію Спінози і Канта, Шопенгауера і Шпенглера, Ніцше і Фрейда. Письменник сам був у щоденній боротьбі своєї психіки й інтелекту: перша вбирала навколишню дійсність з її неймовірними, буденними суперечностями, а другий сягав одвічних висот вселюдськості, пізнання індивіда у всекосмічному русі природи. Впродовж творчого шляху переважало то те, то інше. В останньому творі, здається, автор дійшов певного синтезу. У крайньому разі, устами Городовського він проголосив кредо митця: «Показати людей і ідеї нашого часу в їхніх сутичках і перетворенні». Але для цього потрібно бути безкомпромісно правдивим і аналітичним, з пристрасним бажанням пізнати «гущину» життя. «Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки. І кожен рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску».
Він прагнув це робити сам. І тому не раз, як згадували друзі його молодості, опинявся у глухому куті суперечностей між тим, що бачило його письменницьке око, і що вимагала ортодоксальна критика, озброєна ідеологічними гаслами. Тоді в нього опускалися руки, він довго не підходив до письмового столу, пояснюючи крізь гіркий усміх: «Не пишеться...». Не писалося й після 1 грудня того року. Газети з номера в номер подавали матеріали про розслідування вбивства