— рупорів політичних настанов.
Відродження інтелектуальної прози настало в 60-х роках, переважно у творчості тоді ще молодих Б. Харчука, Гр. Тютюнника, 10. Щербака, Р. Андріяшика, Вал. Шевчука. Щоправда, це покоління також читало В. Підмогильного лише в приватних бібліотеках, де зуміли вберегти його книжки. Жодна збірка його творів так і не вийшла аж до нинішніх, перебудовних днів. У всіх попередніх академічних і вузівських курсах історії української літератури він так і продовжував залишатися проповідником песимізму й скептицизму, над яким, мовляв, тяжіли традиції декадентської, натуралістичної літератури та дрібнобуржуазне сприймання революційних подій.
Сьогодні спокійно і недвозначно відкидаємо такі, в дусі вульгарного соціологізму, звинувачення. Адже бачимо справді неординарну особистість, талановитого письменника, чиї твори, «без натяжок маємо підстави зарахувати до класики української пожовтневої літератури»32.
В. О. МЕЛЬНИК
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТЬ
тт
ДОБРИЙ БОГ
Віктор Хобровський весело підіймався по камінних східцях на другий поверх будинку, де жила його наречена.
Він почував себе занадто гарно. Мета життя, — а такою метою Віктор вважав жінку, — була досягнена.
Він казав:
— Чоловік тільки тоді вартий чого-небудь, коли знайдеться жінка, котра покохає його й захоче зв’язати з ним своє життя на підставі цього кохання. Я маю дев’ятнадцять років, і вже'знайшлася така жінка. Виходить, що я маю людську вартість.
Вікторові згадався його товариш Юрко. Гарний хлопець, але чудний якийсь. Так, чудний.
Юрко на його теорію людської вартості казав йому:
— Ти не маєш ніякої вартості. Дурний ти і та, що з тобою зв’язатись хоче, теж дурна. Бить вас нікому.
Слова Юрка були в той мент приємними Вікторові.
«Заздрість, — думав він. — Звичайно, я маю тепер не тільки наречену, а й жінку. Ми не одружені, так хіба це шкодить нам жити, як чоловікові з жінкою?»
Віктор хотів гадати про', це спокійно, але трохи хвилювався. Він був занадто релігійний і гадав, що спілку чоловіка й жінки мусить неодмінно посвятити Бог.
Хобровський вірив сліпо й грубо.
— Кому ти кланяєшся? — насмішкувато питав Юрко, коли Віктор скидав кашкетку, ідучи повз церкву.
Знову Юрко! Ой, чудак. Але веселий хлопець. Безбожний хоч куди. Як він, було, каже:
— Вікторе, ти дурний. Я розумію таку віру в темному народі, але тобі її простить не можу. Головне діло, що ти по цьому питанню нічого не читав. Почитай, тоді ти побачиш і почуєш, що Христос1 такий же Бог, як і ми з тобою, а божественного в ньому стільки, як і у всякій корові. Візьми в мене деякі книжки ...
— Ти мене не переконаєш, я вже переконаний, — казав Віктор. — Змалечку я хворів, дуже тяжко хворів. Навіть лікарі заявили, що надії на одужання немає. А як батько відслужив молебня, то мені поліпшало в той мент, коли служили молебня. І це мене переконало в Бозі. А ніяких глузливих посмішок я не хочу чути. Та не однаково хіба тобі, вірю я чи ні?
— Чудно, що ти одужав від того, що батько відслужив молебня, а не від того, що твоя мати з’їла за обідом дві котлети замість одної.
Віктор посміхнувся.
«Ну, що ж! Бог простить. А як же я після того молився! Та й вийшло все проти моєї волі. Хіба в той вечір я йшов до Кусі з яким-небудь наміром? Ні, я йшов до неї посидіти, як сидів раніш. О, то були солодкі часи! Я.лри-ходю ввечері, вона вже нагріла чаю. Посидимо, пожартуємо, поцілуємся ніжно — та й додому. А іноді вона схиле голову до мене на плече й каже: «Кращого мені нічого не треба. Так би й померти». Так, так. Тоді було гарно. Як же Куся мене кохає... ніколи не повірив би нікому, що мене так будуть кохати. За що вона любе? Я ж ніщо. Не ма»ю хистів, не вродливий, ніщо, ніщо... А виходить, є щось, за що кохає. Ні, вже, мабуть, ніколи не розлучатись нам. Та ще й після того...»
Знов спогади, котрі Віктор ретельно відгонив від себе, закерували мозком.
«Я йшов без наміру. Це вона, вона всьому винна. Та й не вона, а просто жіноче бажання показатись напівуб-раною. Підходжу, стукаю в двері — можна! Тобі, каже, можна. Одчиняю двері — господи! вона лише в білизні. Посидь, каже, я зараз вберуся. Посидь! Ніколи. Я про це не думав... Я кохав її чисто...»
32