Крилата фраза Екзюпері, що всі ми родом із свого дитинства, від частого вжитку стала надто банальною. А проте вона зринає в пам’яті, коли ми хочемо пізнати витоки таланту.
У дитинстві В. Підмогильного теж криються ті джерела, що сформували майбутню неординарну особистість. Найперш — вплив матері, малоосвіченої селянки, яка все життя працювала коло землі. Вона, за ..спогадами й переказами старожилів, відзначалася природженим розумом, тактовністю, делікатністю й суворою гідністю — тою народною інтелігентністю, якою здавна славились жінки на Україні, особливо козацькі нащадки. Від матері у майбутнього письменника добірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до історії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомством зі славетним істориком Запоріжжя академіком Д. Явориицьким, до музею якого часто заходив Валер’ян ще учнем реального училища. Згодом, коли вчителював на Катерннославщині, приходив туди зі своїми еи-хованцями, а пізніше виїздив з музейними експедиціями на археологічні розкопки.
Та національне закорінення було характерним для більшості письменників України першої пореволюційної фаланги—тут проглядається історична закономірність культурного відродження народу. А ось те, що двадцятилітній вчорашній селюк у час ще не стихлої громадянської війни здійснює переклад роману «Таїс» А. Франса і пропонує його київському видавництву зі своєю передмовою,—це видається непересічним навіть сьогодні, через сімдесят років.
У реальному училищі французьку мову Валер’ян знав на «відмінно». Та, звичайно, все це ще не давало підстав для захоплення класичною літературою Франції, зокрема творчістю того ж А. Франса. Річ, очевидно, в тому, що у творах цього видатного майстра юнак віднайшов психологічну домінанту свого світосприймання, яке відзначалося самозаглибленістю, реалістичністю зі скептичним забарвленням. Можна гадати, що філософська притча «Таїс», широко спопуляризована в Європі на початку XX століття, захопила В. Підмогильного ще в училищі. Легенда про долю куртизанки з античної Александра, яка прийняла християнство, приваблювала юнацтво умілим відтворенням всепереможної сили кохання, чуттєвих радощів плоті. Та за цим зовнішнім сюжетом стояла значно глибша ідея, яку сам А. Франс визначив як прищеплення читачам філософських сумнівів. Він вважав свій роман художнім посібником з філософії і моралі, який вчить сумніватися у всьому, побудованому на сліпій вірі, фанатизмі, соціальній ейфорії. Роман проповідував ідеї гуманізму, розкутість людського життя в його земних здобутках, любов до всього природного, живого.
Докладніше зупиняємося на цьому епізодові у житті В. Підмогильного, бо тут, на наш погляд, бере початок одна з ключових ліній ідейно-естетичного формування його творчості. Від перших ще юнацьких спроб В. Підмогильний поволі, але неухильно виходив па шлях психологічного реалізму (це визначення побутувало в 20-х роках) — того^ реалізму, що утверджувався в передреволюційній українській прозі такими постатями, як М. Коцюбинський, Василь Стефаник, а в драматургії — Леся Українка, В. Винниченко. І. Франко, осмислю* ючи новаторство молодої прози початку XX ст., відзначав, що нове тут криється не в темах, а в способі трактування тих тем письменниками, в умінні бачити і відчувати життєві явища: «Для них головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окружения залежно від того, чи вона весела, чи сумна... Властиво, те окруженця само собою їм мало інтересне, і вони звертають на нього увагу лиш тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати»3.
Оце прагнення відчувати стан і рухи людської душі й було провідним для новобранця літератури — дев’ятнадцятилітнього автора збірки оповідань, зухвало озаглавленої «Твори. Том І» (Катеринослав, 1920). Зваживши на те, що оповідання були написані за рік-два до виходу книжки, маємо, здається, унікальний випадок у становленні не лише окремого письменника, а й загалом молодої української радянської прози. Уже тут бачимо, що В. Підмогильного не дуже цікавлять сюжетні проблеми та зовнішнє сприйняття подій і явищ. Тож, на перший погляд, створювалося враження, що автор надто довільний у виборі тематики: в одному оповіданні йшлося про скаліченого робітника, який жебрає на вулиці й озлоблений па всіх у місті («Старець»),в іншому—про гімназиста, котрий розчарувався у житті й навмання пристав до загону гайдамаків, аби десь виявити себе («Гайдамака»), ще в іншому —про студента, який заповзявся нарешті з’ясувати поняття соціалізму, та не зміг прочитати жодної брошури, віддавшись раптовому коханню («На селі»). Цікавила автора й проблема морального становлення юнацтва («Важке питання», «Добрий Бог»).