Це хвилювало письменників України і врешті вилилося в таку грандіозну подію, як літературна дискусія 1925—1928 рр., невсипущим «генератором» якої був М. Хвильовий. В. Підмогильний ще на самому початку дискусії в одному з публічних диспутів 24 травня Ї925 р., організованому культкомісією Академії наук, говорив з тривогою, що справа не так у тезі М. Хвильового «Європа чи просвіта?»
— суто мистецькій орієнтації, як у тому, що в літературі, як і в інших галузях життя, з’явився небезпечний тип «ура-комуніста», що «продовжує гопаківські традиції, орієнтуючись за всяких обставин виключно на примітивність свого мислення»6. В літературі цей тип був особливо небезпечним, бо зводив* її до того рівня, коли художній твір, як тільки він «не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний»7. З усього цього В. Підмогильний робив, здавалося б, простий, але кардинально принциповий висновок: «Підвищувати рівень
художніх вимог у нашій літературі — це є перший крок на шляху її розвитку»8.
А література, за В, Підмогильним, буде справжньою лише тоді, коли вона кластиме в основу актуальні національні проблеми, а у формі прагнутиме рівня світових здобутків. Особливо важливим для української літератури стало продовження лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози, активно культивованої в XVI—XVII ст., коли відбувався безпосередній контакт з культурою Західної Європи. На підступах до XX ст. це відроджувалося в творах І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Але їх уже не було на виснаженому полі творчості. Глибоке осмислення (завдяки перекладам) французької класики вживлювало в свідомість В. Підмогильного необхідність відтворення у своїй літературі синтезу національного змісту і європейської форми на новій основі, кликало його брати на себе місію дальшої зв’язкової ланки такого напряму творчості.
У цих прагненнях В. Підмогильний, звичайно, не був винятком. До класичної європейської літератури свідомо тяжіли неокласики: «професорське» угруповання поетів на чолі з М. Зеровим. Але в прозі на той час, здається, не було таких постатей, які б цілеспрямовано, методично йшли цим шляхом. Спадає на думку хіба що близький до неокласиків, майже невідомий сьогодні М. Могилянський, новелістику якого цінував М. Коцюбинський. Та й неокласиків, і М. Мо-гилянського, і самого В. Підмогильного, як і все угруповання «Лан-ка»-МАРС (Майстерня революційного слова), до якого він належав, ортодоксальна критика відразу зарахувала до розряду «попутників» — тобто тих, хто коли й не гальмував, то все ж і не прагнув свідомо творити нову, радянську літературу. З цим ярликом вони лишалися довгі десятиліття навіть по смерті. Та з сьогоднішніх обріїв ми вже без сумніву можемо бачити, що справжню основу нової, ло-революційної літератури саме й закладали письменники, котрі не ілюстрували життя агітками, а пізнавали саму людину з її багатовимірним сприйняттям світу.
Однак творчість В. Підмогильного була досить розмаїтою навіть щодо тематики. Вище вже згадувалися його оповідання про голод у пореволюційні роки на Україні, про взаємини колись привілейованої верстви суспільства з новим життям — це були чи не найсиль-нішІ твори з мистецького і психологічного боку в українській НОЕЄ-лістиці. А коли простежити всю творчість письменника 20-х років, неважко помітити, що крізь неї магістральною лінією проходить основна тема всієї молодої радянської літератури: революція і людина* Тільки В. Підмогильний бачив цю тему інверсивно: людина і рево-» люція, а не навпаки, як багато кому тоді видавалося. А ще письменник добре розумів, що відповісти на питання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, можна лише зосередившись на найгострішій проблемі, в якій тугим вузлом перепліталися б усі ті питання. Це, безперечно, була проблема міста і села, взаємин двох класів, які найвиразніше окреслювали минуле й особливо сучасне життя народу в соціальному та національному аспектах.
Генезис цього явища література простежувала від початків своєї пової епохи: І. Котляревського, Г. Квітки-Осиов’яненка, Т. Шевченка, Еволюція взаємин міста і села розвивалася від лірико-сентименталь-кого споглядання до упередженості, а потім і відчуженості, коли місто почало сприйматися переважно як своєрідна зона деморалізації вихідців із села. Колонізаторська політика царизму активно сприяла цьому, тримаючи місто і село в стані конфронтації, насаджуючи між ними класовий антагонізм. І навіть революція 1905 р., що зблизила місто й село у спільній боротьбі, не відмінила «статусу» української літератури як селянської — місто для неї ще не стало своїм, воно насторожувало нівелюванням національної моралі, мови, побуту.