Порівняно з попередніми творами це розгорнуте художнє дослідження, психологічне пізнання характерів, зокрема сім’ї міських інтелігентів, через яку проходить вістря зображених суперечностей.
В. Підмогильний лаконічними мазками (взагалі повість досить компактна композиційно, з енергійним ритмом сюжету) змалював типове для тогочасної літератури розшарування родини під впливом революційних подій. До речі, уже тут письменник свідомо випробував себе у психоаналізі, який почав активно застосовувати не лише у власній художній творчості, а й у пізнанні поетики як класиків, так і своїх сучасників (статті та рецензії про творчість І. Нечуя-Левицького, М. Рильського, Ю. Яновського).
Фабульне ядро повісті — захоплення міста махновцями, цими «брудними, веселими, чубатими хлопцями», які вихлюпнули назовні задавнену сліпу помсту села за кривди від міста, «звідки йшли усі накази, куди возилось податки, де жили дідичі, лунала чужа мова й зникав викоханий у степах хліб». Однак, співчуваючи повсталим степовикам (на що й педалювала тоді вульгаризаторська критика, переводячи це в політичну площину), письменник глибоко «розтинав» буйну вольницю, і перед читачем розкривалася недоцільність, безперспективність анархії — руйнівної сили революції, що несла трагедію народові. У неї не було життєтворчої основи: маніфестуючи волю й незалежність всім, вона легко жертвувала будь-якою конкретною особистістю. (Це органічно передано навіть в образі самого Махна.) Насильство породжувало у відповідь ще сильнішу протидію, а в загальній масі вело до апатії, деградації людини.
Устами старого революціонера, колишнього емігранта і каторжника В. Підмогильний проголошує у повісті необхідність синтезу розбуджених, «незагнузданих» сил народу з культурою елітарних шарів суспільства: «Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!» Культура ж—це місто. Його слід завойовувати, але не зброєю. Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, і водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, усуненні антагонізму між ним і селом, розповів письменник у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто». Книга вийшла поспіль двома виданнями на Україні (1928, 1929) і була одразу перекладена російською мовою у популярній серії «Творчество народов СССР» (1930).
Степан Радченко — енергійний сільський юнак—приїздить до Києва, для навчання у технічному вузі, сподіваючись колись повернутися з новими знанняхми на село. Та в Києві юнак захоплюється літературним життям, починає сам писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він вирушив «завойовувати» місто, це, здавалося, міщанське, вороже середовище, бо був певен, що місту потрібна «свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він— один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти». Але згодом він поступово входить у життя міста, стає його апологетом, і думки про повернення >на село остаточно зникають. Проте, хай це досить підсвідомо, Радченко починає розуміти, що врешті став перекотиполем, котре віднесене від одного берега і не пристало надійно до іншого.
Роман, перш за все, — психологічний твір. Образ Степана Рад-чснка далеко неоднозначний. Письменник вивів людину, в якій постійно борються комплекси добра і зла, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на людські жертви (як то сталося з його подругою Зоською). Одне слово, це неординарна особистість, з конгломератом її суспільної і біологічної неодновимірно-сті, а водночас — з умінням скептично, а то й іронічно сприймати себе і навколишній світ. Це все, вочевидь, було наслідком глибокого пізнання європейської літератури, зокрема, безпосереднього впливу романів «Батько Горіо». Бальзака, «Любий друг» Мопассана, «Ка*ь дід» Вольтера, які на той час перекладав В. Підмогильний,
Новий твір утвердив критику в тому, що письменник «цікавиться не людством, а людиною»15. Ця, на сьогодні позитивна характе-ристика звучала досить негативно в той час, коли в радянській літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як традиція дрібнобуржуазної, ворожої нам ідеології. На ту традицію європейської класики закликали орієнтуватися й організатори літературної дискусії 1925— 1928-х років. Тож зрозуміло, чому вже 1926 року Л. Каганович— тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У — розпочав поступове гальмування культурного розвитку України, заручившись підтримкою Й. Сталіна, який у закритому листі (26 квітня 1926 року) партійному керівництву республіки характеризував національні проблеми на Україні як боротьбу «проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму»16. Отже, пряме звинувачення в націоналізмі, ренегатстві. Конкретними «призвідцями» до цього в листі названі нарком освіти УРСР О.Шумський та М. Хвильовий. Незабаром їм уже довелося публічно виправдовуватися за нездійснені гріхи. А закінчити життя, хоч і в різний час, але однаково — самогубством, останньою можливістю протесту проти несправедливості.