Проте все було навпаки: індивідуалізм, конформізм, взагалі міщанство з’являлися у творах В. Підмогильного, бо письменник бачив це в реальному житті, чуттям художника вловлював отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них молодий організм української державності. Ця ідея знайде втілення в романі «Невеличка драма», закінченому в 1929 році. (Можна лише здогадуватися, як йому творчо пращовалося під всезросгаючий шал вульгарно-соціологічних інсинуацій на сторінках преси та на різноманітних письменницьких зібраннях!)
За фабулою новин твір досить подібний до «Міста». Головна героїня роману, приваблива й розумна дівчина Марта Висоцька прибуває до Києва з майже сільського затишку й намагається зберегти свою романтичну натуру в бурхливому індивідуально відчуженому оточенні. її «сутички» з великоміським життям, як і у Степана Радченка, проектуються на тлі кохання: иайтоншого пізнання людини і найвразливішого розчарування. Останнє фатально переслідує Марту, доводячи її до стану розпачу й знецінення свого життя — на відміну від динамічного долання сходинок у цій сфері Степаном Рад-ченком. Коли звести їх тгіпологічність до спільного знаменника, то можна сказати так: Радченко завойовує місто, а Висоцька зазнає від нього поразки.
Але, як доречно зауважували дослідники (зокрема, зарубіжні україністи Ю. Бойко, М. Ласло-Куцюк), вбачати в «Невеличкій драмі» конфлікт лише на рівні проблеми «місто — село», було б недостатньо. Звичайно, як і в «Місті», — то зовнішнє соціально-історичне тло роману. В. Підмогильний, в чому переконують його попередньо розглянуті твори, вибудовує сюжетний антураж лише для глибшого проникнення в концептуальне пізнання людини як самодостатньої величини, зі своїм мікро- і макросвітом, де панує одвічний конфлікт між почуттям та інтелектом. У даному разі той конфлікт виявля^ ється у стосунках безкопромісної головної героїні з усіма іншими персонажами роману.
У рамках любовної історії Марта Висоцька заходить у глухий кут самотності. Вона не може мати нічого спільного зі літніми чоловіками, як безпосередній начальник по службі Безпалько чи сусіда по квартирі — кооператор Іванчук, не бачить перспективи і з реальними претендентами на шлюб, як інженер Дмитро Стайничий, котрий кличе її «по-більшовицькому», планово перебудовувати життя та народжувати дітей, або колишній лікар Льова Роттер — незграбний у своєму сентиментальному лицарстві. Останній взагалі «випадає» з ряду серйозних особистостей не лише в стосунках з Мартою — таких як він нове, сколективізоване життя просто не бере до уваги.
Але суттєве в тому, що це життя відштовхує з центральної магістралі й саму Марту. Вона фактично нікому не потрібна із своїми романтичним мрійництвом про високе кохання, з непоступливістю ідеалам юності. Ось тут письменник виводить проблему конфлікту «розум—почуття» від індивідуального рівня до загальносуспільного. Марті Висоцькій протистоїть прагматичність, раціоналістичність самої епохи, уособленням якої є згадані персонажі. Однак В. Підмогильний прагне пізнати людину не лише в психологічному, а й філософському осмисленні, показати її в діалектичному єднанні й боротьбі суперечностей.
Не сприймаючи прагматизму, меркантилізму в людях та в житті, Марта закохується у молодого професора-біохіміка Юрія Сла-вснка, якому притаманні саме такі риси. Зачарована силою його розуму й твердістю характеру, вона згодом угледіла за цим холодний розрахунок, що домінує скрізь, навіть у інтимних стосунках. «Новий побут полягатиме в суворому спрощенні всіх матеріальних та чуттєвих потреб. Тут досить буде статистики та розподілу...», — переконує Славенко Марту. Для нього й кохання не що інше, як розбурханий стан незадоволених інстинктів, котрі просто слід погамувати. Отже, суспільство, що поклало собі за ідеал осягнення науково-технічного потенціалу, все менше зважатиме на людину, як індивіда, на її моральні прагнення, взагалі на духовність. Останнє лише гальмуватиме динамічний розвиток унітарної держави.
В. Підмогильний відтворив тотальний наступ раціоналізму через образи зазначених персонажів, тобто на різних рівнях суспільної свідомості: від дрібного виробничника-кооператора до професора-
науковця. Не дивно, що про справжню інтелігенцію в такому оточенні майже немає мови. Бо, як справедливо кинув мимохідь один з представників «освіченого міщанства»: «Інтелігент — це людина із зав’язаною волею». Але в романі, поступово поглиблюючись, постає й інша, не менш важлива проблема, що є, вочевидь, наслідком того, про що мовилося вище. Критик А. Музичка у статті «Творча метода Валеріана Підмогильного», опублікованій за кілька місяців після виходу «Невеличкої драми», відзначав: «Знову Підмогильний вживає своєї методи, щоб у замаскованій формі забрати голос у таких справах, як національна] політика радвлади (українізація), як боротьба за українську радянську культуру... »21.