Зрештою козаки за часів Петра І збідніли вже до того, що навіть не мали за що купити коня й перетворювалися на хліборобів-посполитих. Полковничі уряди почали роздавати їх великоросіянам; року ж 1722-го до гетьмана була приставлена так звана Малоросійська Колегія, до якої з рук гетьмана перейшли всі судові справи.
Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одібранням од нього залишків влади, що року 1723-го вмер, і Україна на якийсь час лишилася зовсім без гетьмана.
Кари й утиски щодо козаків не припинялися й після того: ще року 1723-го було вислано 10 000 козаків на Кавказ, на Каспійське море, будувати там фортецю святого Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга половина знесилилася, то року 1724-го на їхнє місце було послано 10 000 з інших козацьких полків.
Після смерті царя Петра Олексійовича цариця Катерина І, продовжуючи політику свого чоловіка, наказом од 22 квітня року 1725-го потвердила, щоб з України ніхто не смів ходити на Запорожжя й навіть купці, вирушаючи до Криму, мали обминати Січ.
Глава 92. Початок Гайдамаччини
Під час знегоди, що панувала на Україні, Гордієнкові не дуже важко було своєю шанобою серед січового товариства знищувати вплив Малашевича, й запорожці лишилися в Олешках, скоряючись своїй долі. Нудьгуючи без війни, найзавзятіші із січовиків гуртували біля себе ватаги голоти й водили їх за Синюху на Правобережжя. Там саме відбувався передостанній акт трагедії українського життя: поляки, користуючись своїм правом, що набули його за Прутською умовою, захопили Україну своїм військом, забороняли всякі згадки про козацтво й повертали людей на кріпаків. Мов та галич, налетіли на Україну нащадки тих польських панів та магнатів, що під час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких щабель, або повтікали. Слідом за панами прокрадалися й жиди. З'явилися знову оренди шинків, річок, озер та перевозів, а щоб тримати селян у покорі, пани, як і сто літ до того, позаводили надвірні роти козаків.
Згадуючи одвічну мету існування козацтва - оборону поневоленого люду, ватаги запорожців виходили з Олешок та з Гарду на Бузі й чинили напади на маєтки польських панів, а іноді навіть вигонили їх із цілої округи, визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Tі загони запорожців, що ходили на поляків, хоч і з відома Коша Запорозького, але на свою відповідальність, разом із людьми, що приставали до них у самій Україні, почали зватися гайдамаками.
Іноді такі гайдамацькі загони шарпали і своїх спільників - татар, та тільки за те Кошу доводилося дорого розплачуватися: після кожного такого нападу, на Січ прибували татарські мурзи й примушували кошового платити утричі більшу суму, аніж коштувало пограбоване в татар добро.
Час від часу кримський хан викликав із Січі полк або два запорожців і посилав їх воювати то з черкесами, то з калмиками, то зі своїми непокірливими мурзами, і Військо Запорозьке, хоч і дуже неохоче, а мусило те робити. Життя в Січі було сумне, бо через непридатну, піскувату місцевість в Олешківській Січі рідко коли пробувало більше як тисяча-півтори товариства; решта ж більш охоче жила по старих січах та ще на річках Самарі та Бугу й не тільки в літню добу, а навіть зимували там по бурдюгах та зимівниках. Таким чином Олешківська Січ тільки через те вважалася осередком Запорожжя, що в ній був кошовий отаман із старшиною та переховувалися військові клейноди.
Тепер місце, де була Олешківська Січ, засипане пісками та обсаджене лозою, і замість січових руїн там можна бачити лише самі кучугури й шелюги.
По весні року 1727-го цариця Катерина І зійшла зі світу, й російська політика враз змінилася. За недолітнього царя Петра II владу в державі спершу забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше - Довгорукі. Обидва вони були ворогами Малоросійської Колегії. І її враз було скасовано, а всемогутнього на Україні Вельяминова притягнено навіть до суду; влітку ж року 1727-го на Україні було оповіщено про вибори нового гетьмана, причому російський уряд застеріг українську старшину, що ніхто інший не буде затверджений на гетьманському уряді, як тільки полковник Миргородського полку Данило Апостол.