Хоч Гордієнкові й пощастило залагодити відносини запорожців із ханом та султаном, проте турки через якийсь час прислали бендерського пашу подивитися, яке будівництво розгорнули козаки на усті Чортомлика, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли із Січчю далі від російського кордону. Змушені знову покинути Стару Січ, козаки все ж таки не захотіли вертатися в піскуваті Олешки, а року 1730-го осіли Січчю на усті річки Кам'янки, з якої їм було зручніше, ніж з Олешок, приєднатися при нагоді до російського війська.
А події справді схиляли до такого єднання: 25 червня 1731 року цариця Анна Іванівна видала графові Вейсбаху указ на збудування цілої низки фортець од устя Самари по Орелі й до Дінця. І от граф, обмірковуючи, як обороняти ту “Українську лінію”, дійшов думки, що найкращою тут силою були б запорожці, що заступали Україну од татар більше двох століть. 31 серпня він за згодою з царицею послав кошовому отаманові Івану Малашевичу таємного листа, застерігаючи, що вже наближається час, коли цариця згодиться знову взяти запорожців у свою службу.
Такий час справді хутко настав. Року 1733-го помер польський король Август II. Після його смерті за польську корону почали змагатися син Августа Фрідріх, якого підтримували Австрія й Росія, та Станіслав Лещинський, що його хотіла сама Польща та підтримувала Франція. Лещинський, шукаючи собі підпори, звернувся за поміччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Війська Запорозького Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, отаман вдався за порадою до російського фельдмаршала Мініха, а той - до цариці, схиляючи її якнайшвидше взяти запорожців під свою протекцію, не довести їх до служби ворожій стороні, й от 31 серпня 1733 року на Січ була надіслана царська грамота, якою прощалися провини запорожцям, і вони переходили у російське підданство.
Певно, що та милість не впала б на Гордієнка, відвертого й запеклого ворога російської держави, та він не дожив до того дня, коли Запорожжя віддавалось на ласку цариці. Він помер у Кам'янській Січі 4 травня 1733 року. Січове товариство, пригадуючи щиру душу, завзяття й лицарство свого отамана, поховало його, як і годилося козакові, з мушкетною падьбою, й на північ од Січі, де було січове кладовище, насипало над його домовиною таку ж могилу, як над домовиною Івана Сірка в Чортомлицькій Січі. Та могила й хрест над нею збереглися й до наших часів над Козацьким Річищем (Дніпровою протокою) недалеко від села Кам'янки на Таврії.
Глава 95. Другий вихід на Базавлуг
На початку року 1734-го настала вирішальна хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Івана Білецького, щоб запорожці йшли в Польщу на поміч королю Станіславу Лещинському, а це означало б, що запорожці мали б воювати проти російського війська, бо воно вже було в Польщі й руйнувало маєтки прихильників Лещинського.
При тій нагоді Білецький вирішив одверто стати на бік православного царя. Щоб одвести ханові очі, він із кількома тисячами війська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитися з ханом; насправді ж із дороги повернув назад і попрямував на Базавлуг, а Малашевич, за умовою з ним, перевів тим часом усе військо з Кам'янської Січі теж до Базавлугу, і все Військо Запорозьке, сполучившим там, 31 березня заклало над річкою Підпільною Нову Січ, всього на одну милю нижче Старої Січі проти Базавлугу.
Зі своїм переходом під руку цариці запорожці на цей раз уже не таїлися, а послали кримському ханові Каплану-Гірею, звістку, що вони не можуть воювати зі своєю вірою і своїми земляками, українськими козаками, що вони виступлять поруч із російським військом. З приводу переходу Запорозького Коша з річки Кам'янки на Базавлуг виникло затяжне листування та перемовляння між російським урядом та турецьким султаном. Почали з'ясовувати, чия ж то земля - той Базавлуг. Турки посилали навіть своїх людей оглядати місцевість, де осіли запорожці; російський же уряд дав своєму посланцю в Стамбулі наказ, щоб не доводити до війни з Туреччиною, а казати, ніби російська імператриця ніякого діла із запорожцями не має і що вони, хоч і перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселились знову-таки на турецькій землі, а не на російській. Почувши це, від російського посла, султан звелів ханові умовити запорожців, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити їх до того силою, як людей, що мешкають на турецькій землі.