Такі розпорядження Пилипа Федорова у столиці визнали свавіллям і змусили його і січня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький лицар, подякувавши товариству за хліб та сіль, пішов у Самарську пущу оплакувати колишнє вільне козацьке життя; на його ж місце, отаманом, рада обрала Петра Калнишевського.
Глава 105. Кошовий Петро Калнишевський
Калниш, або ж Калнишевський, родом був із військової старшини Лубенського полку й, незважаючи на те, що зовсім не знав грамоти, був чоловік досвідчений, розумний і дуже набожний. Року 1763-го він збудував церкву в Лохвиці, року 1768-го - церкву Петра й Павла в Межигірському монастирі й нарешті, року 1770-го - церкву святої Покрови в Ромнах.
Ще до обрання Калнишевського на отамана, а саме 10 листопада 1764 року, указом цариці Катерини II гетьманство на Україні було востаннє скасовано, і знову Україною почала керувати колегія з чотирьох росіян та чотирьох українців. Фактичним же правителем України, а разом із тим і Запорожжя - став граф Румянцев.
Глава 106. Залюднення Запорожжя
Першою подією за Калнишевського було нове “описаніє” земель Війська Запорозького. Воно тривало весь 1766-й та ще й 1767-й роки. Кошовий, що побував уже з депутаціями в Петербурзі, знав, що всі сусіди Запорожжя зазіхають на вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх, це - залюднити самому Війську Запорозькому; і от він із перших же місяців своєї праці почав заохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, а сам з депутатами від Війська поїхав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькі землі було видано царську грамоту. Ця неспокійна доба запорозького життя у зв'язку з подальшими подіями відбилась навіть у народній пісні:
Але даремні були заходи Петра Калнишевского й до того, щоб залюднювати військові запорозькі землі. Хоч за нього понад річками Запорожжя справді з'явилося чимало хуторів, а деякі селитьби, що існували раніше, тепер поширилися й обернулися на села й слободи,як наприклад:
Романкове, Тритузне, Карнаухівка, Таромське, Діївка, По-ловиця, Чаплинська Кам'янка, Самара, або Новоселиця, Кільчень, Чаплі й Никитине, та тільки згодом і це залюднення земель було зараховане в провину Війську Запорозькому: пани сенатори довели цариці, ніби запорожці для того заводять у себе хліборобство, щоб економічно не залежати від Росії та відокремитись од неї.
Нове “описаніє” запорозьких земель скінчилося тим, що в Запорозького Війська відібрали землі по Орелі на підставі того, що за Прутською умовою ті володіння належали до Російської держави. 18 липня року 1767-го Кіш Запорозький виряджав у Москву нових депутатів, викликаних туди для участі в складанні “Нового уложенія”, й козацька рада надала їм наказ про те, чого вони мають домагатися для Запорожжя. Ось тільки найголовніші пункти:
1). Потвердження прав і давніх вольностей Війська Запорозького, наданих од польських королів та литовських князів. Щоб те потвердження записати для “незабвенності” в генеральне “Уложеніє”.
2). Щоб землі, відмежовані Донському війську, під Ново-Сербію, Слов'яно-Сербію та Ново-Слобідські полки, були повернені Війську Запорозькому.
3). Щоб фортеці й редути: Старо-Самарський, Ново-Січовий, Кам'янський, Біркутський, Микитин, Кодацький та Єлизаветин були зруйновані, а землі повернені запорожцям.
4). Щоб Військо Запорозьке підлягало не Малоросійській Колегії, а Колегії закордонних справ.
5). Щоб було забрано із запорозьких земель усі команди й відділи військ російських та пікінерських.
Усі ті заходи запорожців звелися нанівець і, як каже добродій Скальковський у своїй “Історії Нової Січі” про запорожців тільки згадується у царській грамоті од 19 грудня року 1768-го, де сказано: “щодо суперечок за землю нашого вірного Війська Запорозького з мешканцями Кате-рининської провінції, то повеліли ми нашому Київському губернаторові Воєйкову відкласти розгляд до спокійніших часів”.