Замішані в повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і вмирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як сказано в пісні:
Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд незабаром зневірився у своїй міці й тільки руїни панських будинків ще який час нагадували про Коліївщину.
Глава 108. Незадоволення запорожців Калнишевським
Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнівила запорожців на поляків і на російський уряд, і коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою і прочитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну під час повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю усіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втік із деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий пан-отець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.
Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого, - запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не допомагав повстанцям на Україні.
Калнишевський не зміг вивернутися з того становища й почав робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою.
Треба зазначити, що невдовзі після турецької війни 1738 - 1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності й братерства почали занепадати. Старшина військова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала туди одружених козаків і під їх доглядом вирощувала собі коней, худобу та овець і хутко забагатіла. Рівність станів на Січі таким чином порушилась, і між запорожцями з'явилися свої “дуки-срібляники”, як на Гетьманщині; старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною від російського уряду, що міг усі ті їхні багатства відібрати, а не від товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або “чернь”, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність од меншості.
За Калнишевського ж занепав і віковічний звичай військовий - обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і вибирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, й аж двічі вже надходили накази Війську, щоб не сміло змінювати старшину без дозволу. Калнишевський був відомий самій цариці, й це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й тримається на Калнишевському й коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було незадоволення “черні”, і він порушував одвічні військові звичаї, за такі вчинки на Старій Січі кошового вкинули б у річку.
Глава 109. Участь запорожців у війні Росії з Туреччиною
Починаючи року 1769-го нову війну з Туреччиною, Катерина II прислала Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, в якій, між іншим, писала: “Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими й за першої нагоди Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому Низовому вчинимо”.
Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік і взимку 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ усіх запорожців та чумаків з України, що були під час розмиру захоплені в Криму і вже навіть продані в неволю.
Ці заходи нічого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності й міцно тримав владу у своїх руках; по-друге ж, після виходу із Січі в монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала жодного видатного представника й занепала.
В січні 1769 року кримський хан розпочав війну проти Росії, щоб не зустрітися на поході із запорожцями, обійшов поза Бугом і наскочив на Ново-Сербію. Всі новосербські й пікінерські полки позалишали свої оселі й засіли у фортеці святої Єлизавети; слобожани ж покидали все своє збіжжя й побігли у Чорний ліс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й Запорозьку Гардову паланку і в лютому вже повернулися назад за Буг.