Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка й навіть раніше. В перші роки Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких володінь, прихильна туркам партія знову набула сили й хотіла навіть убити Калнишевського й перейти в турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Запорожжя, партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцніла січовою голотою, що приєдналася до неї, й стала лагодитись до втечі в турецький край.
Тим часом Калнишевський одягнувся у найкраще вбрання, почепив на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руку хліб із сіллю і разом із суддею Павлом Головатим, писарем військовим Глобою та всіма курінними отаманами пішов із Січі до московського стану. Тільки не допомогли кошовому ні покірливість, ні зароблені ним од цариці медалі: Потьомкін уже запевнив Катерину, що запорозький кошовий разом із суддею й писарем - злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було заарештовано в наметі Текелія й закуто в кайдани; курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили, що з наказу цариці Війську Запорозькому вже “не бути” і що завтра все військо, курінь за куренем, може виходити за окопи й складати свою зброю перед генералами.
Між козаками знову запанувала розгубленість, по Січі пішла чутка, що як тільки обеззброять запорожців, то будуть їх “голити” в москалі, як уже вчинили з козацтвом на Україні, й багато січовиків, що раніше згідні були скоритись, тепер вирішили не видавати зброї, а приєднатись до тих, що лагодяться “на Дунай”. Як тільки смеркло, всі “дунайці” стали перевозитись на річку Підпільну й там обрали собі наказного кошового отамана Ляха, а після того цілу ніч, певно, перевозили із Січі в плавню всілякі припаси й харчі, бо без нічого їхати в таку далеку дорогу було неможливо.
Та меншість запорожців, що лишалась на Січі, очевидно, ставилась до “дунайців” прихильно, бо дозволила не тільки взяти припаси, а навіть віддала втікачам престольний із Січової церкви образ святої Покрови, без якого, на думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли так само “дунайці” малу військову корогву та кілька перначів і прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а, може, перестоявши ще кілька днів у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі Текелія не могли їх бачити, “дунайці” вирушили вниз Дніпром, навіки попрощавшись і з Великим Лугом, і з рідною Україною.
Закутих у кайдани Калнишевського, Головатого та Глобу того ж дня під великою вартою було виряджено до столиць
Глава 113. Доля Запорозької старшини
П'ятого червня 3000 запорожців, що не пішли на Дунай, заходилися виносити та здавати свою зброю. Складали її й курінні отамани й інша військова.старшина, але Текелій повертав зброю старшинам. Не віддав тільки військовому старшині Андрію Порохні, полковникам Чорному, Степану Делеху, Івану Куликові та Івану Гараджі, курінним отаманам Параличу та Головку й полковому старшині Вермінці. Всіх їх було заарештовано - кого в Січі, а кого й поза Січчю й віддано під суд; решту ж запорожців привели до присяги.
Глава 114. Руйнування Січі
Тим часом на Січ прийшло кілька московських полковників із відділом державного війська. Поділившись на кілька гуртків, вони винесли з паланки військові клейноди, вивезли із Січі військову канцелярію, забрали в пушкарні зброю, пограбували гроші в скарбниці, сукна та всілякий військовий припас, а зрештою заглянули в церкву й, піднявши святий престол, дістали з-під нього шухлядку з найдорожчими військовими документами й передали її Текелію.
Побачивши, що начальники забрали із церкви шухлядку, донські козаки зрозуміли те так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши в неї, позривали з образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, то почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало - одірвали срібну царську браму й, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях. Старі січовики плакали, дивлячись, як гинуть їхні святощі, та було вже пізно: спинити чужих людей, які хазяйнували в Січі, вони вже не мали сили.