Глава 116. Доля запорозьких земель і козаків
Зимівники й займища військової старшини: Калнишевського - на річці Кам'янці, Павла Головатого - на Солоній, писаря Ґлоби - на Малій Тернівці, осавула Якова Качалова - у Великому Лузі, полковника Колпака - на річці Багатій та інших - були конфісковані й спродані здебільшого тим же генералам, полковникам та іншим військовим чинам, що їх цінували й продавали. Військові гурти товару й табуни коней забрала казна, а те поділено між греками та арнаутами, що під той час осіли в Керчі, Єнікале й на землях Запорожжя. Добро січової церкви, яке лишилося після пограбування під час руїни, Потьомкін почасти подарував згодом у собор Миколаєва, почасти ж забрав собі. Землі Запорожжя були поділені між губерніями Новоросійською та Азовською і після того петербурзькі вельможі та сенатори вже не ховалися із своїми давніми потаємними бажаннями, а почали випрошувати собі в цариці запорозьких земель. Найбільше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидві Січі з величезною площею степів, лиманів та лугів. Трохи менше, хоч теж чимало (біля 150 000 десятин), привласнив Потьомкін. Околиці сучасного Катеринослава з лісами й островами на Дніпрі були подаровані князю Прозоровському, Гард на Бузі з великою площею земель - дістався князеві Поліняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України віддали 35 275 десятин, графові Каменському - 20 000 десятин, графині Браницькій - 21 614, поручнику Черткову - 15 570, а далі почали роздавати запорозьку землю всякому, хто хотів, аби тільки він посадив по 13 дворів своїх кріпаків на кожні 1500 десятин та платив щороку по 2 з половиною копійки за десятину, й таким чином, до року 1784 було роздаровано панам 4470302 десятин запорозької землі.
Але ще й після того лишилася вільна земля на Запорожжі, й її почали віддавати поселенцям, а найбільше - німцям. Найперше, їм випало серце Запорожжя - острів Хортиця, і західний берег Дніпра, починаючи од кінця порогів, униз за острів. На кожну німецьку душу дісталося дурно 65 десятин землі й, крім того, всякі запомоги грішми й лісом на будівлю й господарство.
Така величезна на Запорожжі зміна не могла статися протягом одного року, а потребувала чимало часу, і те запорозьке товариство, що під впливом промови січового пан-отця Володимира скорилося своїй долі, в перший рік після зруйнування Січі не дуже побивалося над цим і не відразу вгадало, що буде далі.
Указом цариці від 1775 року запорозьким козакам дозволялось або йти до своєї родини, відкіля хто прибув на Січ, або жити на Запорожжі, взяти собі від казни під оселю землю й вести хліборобство. Першим своїм правом майже ніхто із запорожців не скористався, бо всім добре відомо, що на Україні, як Правобережній, так і Лівобережній, панувало кріпацтво, лізти ж самохіть у ярмо ніхто не хотів. Тільки невелика частина запорозького товариства пішла на межу Слобідської України й осіла там по слободах та біля річки Береки, решта ж лишилася у своїх рідних, политих кров'ю батьків, степах.
Степи Запорожжя ще й під час скасування Січі в кінці XVIII століття перебували майже в первісній красі. Буйні трави ще ховали в собі цілі гурти ходоби, і, як і колись, тільки високі роги волів випиналися з-під трави на світ. Трава в степах щороку росла доти, поки під осінь од вітрів та дощів лягала цілим шаром на землю. Поміж тими високими травами мешкала велика сила дикого звіра й птиці: ще водилися на Запорожжі навіть олені й дикі коні, ще ходили по степах цілими табунами. Луги Запорожжя були вкриті непорушними одвічними лісами, а озера по них кишіли водяною дичиною; лимани й річки були повні рибою, по степових байраках ще красувалися зелені діброви, а поміж дубами росли родючі дерева: груші, кислиці, вишні, барбарис, калина, видолинки степові вкрили непролазні терники… Було ще на Запорожжі де пожити, було і з чого жити!
Більшість запорожців розійшлася по зимівниках до приятелів, що раніше покинули Січ та осіли у захисних кутках Запорожжя. Зимівників на Запорожжі існувало біля тисячі, тепер же, після руїни, кількість їх ще збільшилась на кілька сот. Багато запорожців прибилося й до запорозьких сіл понад річками Оріллю, Самарою та Протовчою, і такі села, як Романкове, Тритузне, Таромське, Кам'янка й обидва Кодаки відразу поширилися вдвічі, а між двома Кодаками виникло нове село Лоцманська Кам'янка. В тому селі російський уряд оселив запорожців, які добре знали дніпровські пороги з тим, щоб вони проводили плоти з лісом та інші судна.