Хто був під той час кошовим отаманом Війська Запорозького - не знати, хоч, певно, в австрійських архівах можна було б знайти більш-менш докладні відомості про життя запорожців на землях Угорщини.
Отож, запорожці вийшли на Угорщину в значній кількості, а проте подальші події виявляють, що й на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через два роки у війні Туреччини з Росією. Треба гадати, що завдяки втечі за Буг поневоленого люду із Запорожжя та з України, кількість запорожців за Бугом за перші десять років після зруйнування Січі на Підпільній збільшилась із 5000 найменше, як до 15 000, і з тої кількості більше половини війська перейшло в Цісарщину, а біля 7000 лишилося в Туреччині, ставши кошем у Сейменах.
Глава 120. Чорноморці й дунайці
Тим часом на Дніпрі всі російські урядовці лагодились вітати царицю Катерину II, що намислила подивитися на своє придбання - Запорожжя й Таврію. В Новому Кодаці споруджували царський палац, де імператриця мала зустрітись з австрійським цісарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю до Дніпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку “пустиню”. Од села Половиці, де задумали закласти місто Катеринослав, рівняли шлях до Ненаситецького порогу й далі аж до Херсона. Через річку Суру зводили величезний міст, гребля від якого збереглася й до наших днів. Над усім тим клопотався Потьомкін, щоб показати наслідки своєї діяльності на нових землях.
Разом із тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого із ватагою запорозьких вершників для супроводу цариці з Кременчука. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке тільки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під військо або в Прогноях, або на Тамані.
Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787-го подала Катерині в Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час царициної подорожі запорожці складали почесну варту й гарцювали кіньми біля її карети.
Прибувши водою до Романкова, Катерина поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілася з німецьким цісарем, а заклавши в Катеринославі собор, вирушила до Ненаситецького порога й зі скелі Манастирка милувалась, як запорожці переганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже ласкавою до запорозької старшини. Коли мандрівниця поверталася з Таврії, козаки знову-таки супроводжували її карету аж на Полтавщину.
Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, якому цариця Катерина доручила керувати всім російським військом, зрозумів, як дуже поттрібні тут запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки і шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала відбуватися війна. Тільки їм були відомі військові звичаї турків, і козаки вміли вистежувати ворога й несподівано нападати на нього. Щоб залучити запорожців на російську службу, князь оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх січовиків на “козацьку” службу.
На заклик Потьомкіна відгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього в Єлисаветград із півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання колишніх запорожців та “всяких людей”, і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; у січні ж року 1788-го князь вручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепіга їздив за Буг, бачився зі своїми колишніми товаришами й умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах - невідомо, але він зустрічався з військовим осавулом задунайського Коша і мав з ним розмову.
Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. Їм випадало битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін, знову збирає під свою руку запорожців і що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити своїх товаришів, то чимало хто почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.
До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною та своєю родиною, бо чимало запорожців, які поприходили на Дунай за останні десять років покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх коханих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з яких подаємо дві: