Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кінноти за Дунаєм козаки мали небагато, певне, через те, що після згону з Буджака, під час російсько-турецької війни 1787 - 1801 років, вони більше, як 15 років, не володіли степом. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунів.
Під час війни військом керували наказні отамани, обрані тими ж козаками, що вирушали в похід. Як і за часів Нової Січі із запорожцями була своя церква й священик.
Войовничий хист козаків за Дунаєм занепав. Це так і мало бути, бо зникла та провідна мета, яка породила на світ Військо Запорозьке - боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, які вже нічим не зачіпали Україну, а за бусурманів проти християн, і така суперечність не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад бойового хисту в задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, таку полегкість мали тільки ті запорожці, які вже побували на війні.
Старі дніпровські козаки після переходу Січі на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом із старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї; нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки, як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.
З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом дедалі міцнішало, а земля між Дніпром та Дністром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато труднішою. По дорозі українців ловили пани й забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдові втікачі ще не були в безпеці, бо молдавани й турки, що жили у Молдові, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само брали їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6 - 7 років блукання від одної неволі до другої.
Щоб полегшити втікачам подорож за Дунай, запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих “вожаїв”. Вони звичайно вирушали до Києва, або в Почаїв на прощу, а повертаючись назад, підмовляли людей тікати од панів і йти разом із ними за Дунай на Січ. Такі “вожаї” приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких “вожаїв”, бо їм на Січі видавали пашпорти, як турецьким підданцям.
Про труднощі переходу за Дунай збереглися навіть пісні:
Суд у Задунайській Січі був такий же, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки засуджували, як і на Запоріжжі, до шибениці.
Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав, як служити, й після того висвячував і постригав.
Землю в Задунайському Запорожжі так само ділили, як і на Дніпрі. Всяк, хто будував собі оселю, мав право орати землю й засівати стільки поля, скільки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робітників, так що й за Дунаєм незабаром почався поділ товариства на дуків та голоту.
Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна і кожен курінь мав свого окремого гармашного завода, а то й декілька. Збували рибу запорожці у великі міста по Дунаї: Галац, Браїлів та інші. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в ті часи ходили табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й із капканами та іншим приладдям.