Выбрать главу

Окрім рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. Вони вільно ходили працювати по всій Туреччині і заробляли там досить добре.

Горілку на Січ приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав відрами на- кіш; торгували ж у шинку самі запорожці, кожен курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.

Від турецького султана запорожці мали жалування й “таїну”, себто припас. З нього їм видавали: борошно, чечевицю, оцет, олію, порох та олово (свинець). Скільки од султана мав кожен козак таїни невідомо; жалування ж - десь 12 карбованців на рік.

Незабаром після впорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошового діду Рогозяному. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо після року 1814-го про нього вже ніхто не згадує. Дід Рогозяний був такий саме старий січовик, як і Самійло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до останнього дня Задунайської Січі. Пробув кошовим він недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а після нього отаманом обрали Ляха. Мабуть, то був не той Лях, який виводив запорожців з Дніпра, бо той коли б і жив у 1815 році, то мав би дуже похилий вік.

Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три роки підряд. Слідом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачі. Про нього збереглося таке оповідання: Січовий пан-отець Лук'ян Куліш сказав раз у його присутності в церкві промову, в якій дорікав запорожцям за те, що вони проливають у війнах християнську кров. “Церква у нас, - сказав він, - вся в золоті, а по вікна в крові християнській: ви сього не бачите, а я бачу!” Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пішов у монастир Мирнопоянський і так скінчив своє життя ченцем.

Після Литвина до кінця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять кошових: Білюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всі ті кошові, напевно, були досить нікчемні люди, і їх хутко скидали з кошевства. Відомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те, що він ночами навідувався до молодиць.

Під час кошевства Рясного запорожці, з наказу султана, посилали полк козаків на утихомирювання повстання сербів, а чи брали вони якусь участь у боях - невідомо.

Після Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина завзятої вдачі. Під час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кіш посилав 600 козаків у Стамбул ставити на якійсь річці “муругілі”, чи “заставки” (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломієць розказував року 1881-го про ті роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: “по три хліби на день давали” і платили добре; “Паша було приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив і на баркасі, було, везе повні мішки срібла та золота”.

Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченці й навіть через якийсь час став архімандритом в одному з монастирів; з чого можна думати, що він був людиною освіченою.

З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білугу та Грицька Головатого. Тоді греки, маючи намір підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета, щоб відмовити запорожців допомагати туркам. Філарет виголошував у Січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й закликав їх повернутись у Росію, даючи поруку в тому, що всім подарують їхні провини, й вони мали великий вплив, і між козаками збиралися наради про те, на чому їм стати.

Настрій старих дніпровських січовиків у той час добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї:

Закричала ластівонька, Зо дна моря виринаючи, Гомоніли запорожці, Та й по Січі походжаючи: “А що будем, братії, робити, А що будем починати? А чи будем на Русь іти, Чи будемо у турчина проживати?” “А чом же нам на. Русь іти? Вже ж нам, браття, з родиною Та й до віку не видатися!

Справді, де б старі, самотні діди знайшли б собі притулок на Україні, коли їхні. батьки давно вже були на тім світі, брати ж та сестри або так само повмирали, або були вже немічні? Не таке було становище молодших запорожців, пізніших утікачів з України. Більшість із них покинула в рідному краю жінок та дітей, і надія на нове спільне життя з ними не могла, не манити втікачів назад, додому.