Нарешті року 1832-го Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками Бердою й Кальчиком. Там було наділено у власність: наказному отаманові Гладкому - 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам - по 400 десятин, а іншій старшині - по 200 десятин. На решті землі були засновані станиці Микільська, або Кальчик, Стародубівка, Покровська та Новоспасівка, а далі був переданий військові ще й посад Петровський.
Таким чином ніякої обіцяної запорожцям Січі на Кальчику закладено не було; із запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, стали перевертнями:
Йосип Гладкий - генералом і заможним поміщиком, старшина - підпанками, козаки ж - селянами.
Року 1865-го Азовське військо було скасоване. Частину козаків переселили на Кубань і посадили між Анапою та Новоросійськом; решту ж повернули на поселенців і почали брати на службу в російське військо, як про те навіть згадує пісня:
А наш Гладкий-отаман поголив, ще й поголить.
А все ж нам козацьку славу зробить!
Під час переходу на Чорномор'я азовські козаки ще визнавали себе нащадками запорожців і не хотіли виходити зі своїх осель на переселення, доки не понесли разом із ними військові клейноди; коли ж на Кавказі побачили, що їх оселяють не як військо - однією купою зі своїм осередком, а мішають із донцями, терцями та азіатами, то підняли справжній бунт, і тільки зброєю примусили виконати наказ начальства.
Генерал Гладкий помер року 1866-го від холери в місті Олександрійську, де на старому кладовищі можна й зараз бачити його могилу, впорядковану онуками. На надгробку такий напис: “Генерал-майор Йосип Михайлович Гладкий. Козак Платниривского куреня. Последний Кошевой Атаман Запорожской, Задунайской Сечи. Скончался 10 июля 1866 года”. Нижче на тому надгробку вибито вірш Тараса Шевченка “Б'ють пороги”, який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньої Запорозької Січі.
За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові, справді, здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло, корисне Російській державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто літ, всім має бути ясно, що своїм вчинком Гладкий завдав лиха не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм від помсти турків, румун та мокан, а й усій Російській державі; бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм велику українську колонію, Росія має Добруджу, щільно залюднену румунами, між якими винародовлюються останні нащадки задунайських запорожців.
Глава 131. Кінець запорожців
Коли звістка про зраду отамана запорозького Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, розпач охопив увесь український люд, бо всі боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, залишивши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж із села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусіднє українське населення, щоб забрати їхні маєтності, й тільки молдавський священик не допустив їх до того злочинства.
Мокани, які раніше чимало потерпали від запорожців, тепер почали в плавнях полювати на них, як на дичину, і вбивати поодинці. Як розповідали сучасники, під той час у Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.
Коли до Січі наблизилося турецьке військо, то застало там тільки п'ятьох старих дідів: колишнього кошового отамана діда Рогозяного, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалиґу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі й усі загинули від турецьких ятаганів. Упоравшись із тими бранцями, турки підпалили церкву й інші січові споруди, лишивши од Січі самі руїни. В Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він одразу ж одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав в Андріанополь.
Скасування Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки - його ворогами, й зовсім не мали на думці покидати турецьку землю. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх запорожців смертю, і, тільки із заступництва австрійського посла, він згодом помилував іх, хоч наказав тримати до кінця війни у в'язниці, посилаючи їх щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожців був старий козак Іван Балан, і запорожці ж мали в тюрмі й похідну церкву із священиком Устином.