Нарешті ліс закінчився. Над нами світило сонце. Перед очима височіли скелі. Настала вирішальна мить.
“Коли що, - підбадьорював сам себе, - то… я переріжу його надвоє”.
Жовтобрюхів на скелях була сила. Але ми їх не чіпали. Нас лякало те, щоб часом не потрапити зненацька полозові в обійми. Тільки ніщо не віщувало біди. Ми пішли поміж скелями видолинком - і невзабарі помітили печеру.
- Тут, - пошепки сказав я Семенові, показуючи на отвір у скелі, куди могла пролізти й людина. Ми підвели рушниці, але даремно: ніщо з тієї печери не вилазило.
Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру каміння. За хвилину звідти виплигнула жаба й сіла неподалік, позираючи на нас своїми витрішкуватими очима, немов глузуючи з нашої легкодухості.
Ми із Семеном, засміявшись, подумали, що тут полозів немає, і сміливо почали обходити скелі. Під час огляду ми побачили в різних місцях ще чотири печери й кілька глибоких і широких щілин у скелях. Щоб наполохати полозів, ми заходилися жбурляти каміння.
Оглянувши всі закутки, ми, веселі й задоволені своєю відвагою, пішли назад через ліс, прямуючи тією стежкою, на якій, підіймаючись угору, ми похилили та столочили траву.
Хвилин із десять простували, радісно розмовляючи. Крізь дерева можна було бачити вже й Середню скелю. І тут Семен злякано обернувся назад і сіпнув мене за рукав:
- Дивись, що воно за стовп?…
Я озирнувся, і справді: кроків за сто від нас стояв стовп, або високий пень.
- Мабуть, то дерево так обгоріло, - сказав я, - що тільки пень лишився. Він весь обвуглився й блищить… Та як ми його не помітили раніше?… Тепер він був за якихось 20 - 30 кроків од нас!
- Семене! - тільки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далі в мене язик немов задерев'янів, бо я розгледів, що той стовп має на версі гадючу голову - довгу, вузьку й огидливу й що та мара насувається на нас і дивиться таким поглядом, що його не забути до смерті. Чуб у мене підвівся дибом, а серце немов спинилося в останньому ударі.
Не пам'ятаю, як те сталося, а тільки моя рушниця вистрілила - і я кинувся навтіки. Біг мов навіжений, нічого не тямлячи й нічого не бачачи; на березі я ледве не збив із ніг діда Харька. І, в чому був, шубовснув у Дніпро.
Холодна вода трохи вернула мене до пам'яті, і я, щоб не втопитися, схопився за човен. Цієї ж миті з гущавини вискочив і Семен; випаливши навмання з рушниці, він влучив дробом у казанок із кулішем і в дідові чоботи.
- Чого ви, навіженні! - гукнув Харько. - Схаменіться!
Але зуби в мене цокотіли, а язик задубів, і я не зміг ні слова мовити; Семен же, вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його відіпхнути від берега, хоч той і був прив'язаний.
- Ага! - сказав тоді Харько, беручи до рук сокиру. - Мабуть, бачили полоза… Давайте сюди рушницю…
Він узяв Семенову рушницю й, поклавши біля себе сокиру, став насипати в ствол дробу й пороху, потім обернувся до мене:
- Вилазьте, паничу, з води - досить уже сорому набрався…
Це глузування Харька і його могутня постать відразу вернули мене до притомності. Я вибрів із Дніпра і, залізши в човен, вихопив з-за халяви кинджал.
- Він сюди не піде… - сказав Харько, кладучи пістона на курок. - А ваша рушниця де, паничу? - спитався він у мене…
Почуття сорому охопило всю мою істоту. Нерви мої не витримали, і я сховав свого кинджала в піхви, сів у човні на лаву й, затуливши обличчя руками, почав ридати.
- Отакого ще не було! - примовляв Харько. - Та ви що дівчина, чи що?
- Як я покажуся на очі Семеновому батькові? - вихопилося в мене крізь сльози. - Що я скажу, загубивши чужу рушницю?… Та ще й як? З переляку!…
- Ну, нема чого побиватись, - пожалів мене Харько. - Ми зараз підемо і її знайдемо.
- Отже, Семен не такий боягуз, - невгавав я. - Він не покинув своєї рушниці!
- Ну, хто його знає, - засміявся наш дід, - що воно краще: чи покинути рушницю, вистріливши у ворога, чи тікати з нею світ за очі та стріляти у своїх… Ач, як чоботи понівечив…
- Добре, що онучі товсті, а то б і поранив, - і Харько нахилився, розглядаючи побиті халяви.
- Вибачте, діду, - мовив Семен і, як і я, вдарився у сльози.
Серце старого лоцмана пом'якшало, і він став заспокоювати нас:
- Ну, нічого, паничі… Адже ви ще сливе діти, а діждете своїх літ, то, може, з вас люди будуть… Ходімте разом шукати рушницю…
Я ще весь тремтів з остраху; щоб приховати свою легкодухість, я, здається, тоді охоче пішов би й на смертну кару. Після деякого вагання згодився вернутися до лісу й Семен.