Перемігши козаків, зрадник Ґалаґан кинувся добивати поранених і бранців. У мене чуб настовбурчився, коли я помітив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан і там, поставивши, замість колоди, кухву, стинали їм голови.
Легкодухих, що віддали себе “на милость” Ґалаґана, він живцем саджав на гострі палі й вішав на шибеницях, які були змайстровані на плотах… І так пускали тих нещасних Дніпром униз, щоб усі запорожці бачили, яка на них чекає доля.
Богуш спливав кров'ю під церквою, коли його загледів й упізнав Ґалаґан.
- А! - скрикнув той, радіючи. - Це ти підбурював запорожців на битву!… Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!…
- Спізнився, московський недоляшок!… - стиха відповів Богуш. - Я вже збираюся до іншого царя - того, що на небі! А з якими очима ти постанеш перед ним?
- Годі, годі! - заговорив я в знемозі, силкуючись одірвати свої руки від надгробка. - Я не можу більше дивитися!
Але руки не слухались… Вони мовби прикипіли до каменя, і я ще бачив, як усі запорозькі курені охопило полум'я і як зрадники, разом із ворогами, скинули хрест із січової церкви, а дзвони - із дзвіниці… Як вони грабували в церкві срібло, золото й свічки… Як здирали з образів золоті із самоцвітами ризи… Як виносили з-під престолу військові клейноди… І як уже наостанку підпалили церкву.
Я не міг зрушити з місця, хоч і намагався це зробити. Тоді я почув таємний голос:
- Ти бачив сам, як це було. Пам'ятай же, що наша воля загинула не через ворогів, а через зраду своїх… І вам, що зараз живете, не буде волі, доки не запанує поміж вас згода й братерство!
Коли відірвалися мої руки від надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не міг підвестися з могили й поглянути навколо себе…
Далеко, на схід сонця, з-за плавні, повитої ще млою, рожевіла світова зоря. І вгледівши її колір - радості й надії, я мимохіть вигукнув:
- О зоре, зоре! Будь ти не тільки вранішнім світилом, а й символом єднання й волі українського люду.