Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

До батька, до матері, до роду куди утікати!”
і теє промовляли,
Відтіля побігали.
І до байраків, до мелюсів добігали,
І тернові віття, верхи стинали,
Своєму меншому брату,
Пішій пішаниці, на признаку покидали,
Далі з байраків, із мелюсів вибігали,
І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати,
І тільки поле лиліє,
На йому трава зелена зеленіє,
На шлях Муравський вибігали
І єден до єдного словами промовляли.
Що промово середульший до старшого:
“Братику рідненький,
Голубоньку сивенький!
І ну думати-гадати,
З-під червоного каптана чорні китиці видирати,
Своєму брату найменшому,
Пішій пішаниці, на признаку покидати,
Щоб знав, куди у землю християнську
До батька, до матері, до роду прибувати!”
Старший брат теє зачуває,
Словами промовляє:
“Братику милий,
Голубоньку сивий!
Лиш ми будем коло своїх каптанів
чорні китиці видирати,
То як дасть нам господь до батька,
до матері, до роду прибувати,
І ні в чім буде між білу челядь
піти погуляти”.
Середульший брат на те не потурає,
З-під червоного каптана чорні китиці видирає
І своєму меншому брату, пішій пішаниці,
По шляху Муравському на приміту покидає.
А старший брат теє забачає,
Середульшого брата на сміх піднімає:
“Братику рідний,
Голубоньку сизий!
Либонь, ти собі жіноцький розум маєш,
Що ти на собі прекрасну одежу таряєш.
Як дасть нам господь до отця, до матері,
до роду прибувати,
Ні в чому буде між білу челядь погуляти”.
Теє промовляли,
Відтіля побігали.
І бігли не день, не два,
Не три й не чотири,
І до Савур-могили добігали,
На Савур-могилі три дні, три ночі спочивали,
Свого найменшого брата,
Пішу пішаницю, піджидали.
А менший брат, піша пішаниця,
до тернів, до байраків добігав
І тернове віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає,
Сльозами обмиває:
Із байраків, із мелюсів вибігає.
Не стало байраків, ні мелюсів ставати,
І тільки поле лиліє,
На йому трава зелена зеленіє.
На шлях Муравський вибігає.
І по шляху Муравському побігає,
З-під червоного каптана чорні китиці забачає,
У руки бере-хватає,
До серця козацького молодецького прикладає,
Сльозами обливає,
Словами промовляє:
“Сюди мої два брати кінні пробігали,
І, видно, їх Азовська орда доганяла
І посікла, порубала,
Мене, найменшого брата, пішу пішаницю,
У тернах, у мелюсах на спочинку минала!
І коли б їх кість, каже, я знаходив би,
Поховав би, похоронив би,
Звіру та птиці на поталу не подав би”.
І теє промовляє,
Відтіля побігає.
До Савур-могили добігає,
І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає.
І на Савур-могилу збігає,
Словами промовляє,
Сльозами обливає:
“Побило мене в полі
Три недолі -
Перва недоля - безхліб'я,
Друга недоля - безвіддя,
Третя недоля, що своїх братів рідних не догнав”.
І буйний вітер повіває,
Бідного козака, безщасного, з ніг вже валяє!
От менший брат на Савур-могилу лягає,
Головку склоняє,
І вовки-сіроманці набігали,
І орли сизопері налітали,
В головках сідали.
Хотіли заздалегідь живота темний похорон
одправляти.
Менший брат теє зачуває,
Словами промовляє:
“Вовки-сіроманці, орли-чорнокрильці,
Гості мої милі! Хоч мало-мало підождіте,
Поки козацька душа з тілом розлучиться.
Тоді будете мені з лоба чорні очі
висмикати,
Біле тіло коло жовтої кості оббирати,
Попід зеленим явором ховати
І комишами вкривати”.
Мало-немного спочивав:
От руками не візьме,
Ногами не піде.
I ясно очима на небо не згляне…
На небо взирає,
Тяжко здихає,
Батькову-матчину молитву споминає -
І богу душу оддає.
Тоді сиві зозулі налітали,
У головках сідали
І так, як рідні сестри, кукували.
Тоді орли сизопері налітали,
На кудрі наступали,
З лоба очі висмикали.
Тоді ще й дрібна птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло оббирала.
І вовки-сіроманці набігали,
Кості по байраках, по мелюсах рознощали,
Попід зеленим явором ховали
І комишами вкривали:
То ж вони козацький похорон одправляли.