Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Там минуло десять років. Польща ні з ким не воювала, козаки були їй не потрібні, й вона дедалі дужче пригнічувала реєстровців. Польська старшина, поставлена над ними, обернула козаків майже на своїх гайдуків; українські ж селяни на той час зрештою стали кріпаками; жага помсти за ці кривди пекла козацькі серця; селянство ж, хоч здавалося і покірливо стогнало в польському ярмі, та потайки гострило ножі й на панів і на орендарів їхніх маєтків - жидів.

Не звикле до праці польське панство не хотіло господарювати в своїх маєтках і віддавало їх в оренду жидам, а ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі й навіть, як свідчать народні думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбільшою образою для наших людей, як те можна побачити з народної думи:

Як од Кумівщини да до Хмельнищини
У землі королівській да добра не було:
Як жиди-рандарі
Всі шляхи козацькіі зарандували:
Що на одній милі
Да по три шинки становили,
Становили шинки по долинах,
Заводили щогли по високих могилах.
І ще ж то жиди-раіндарі
У тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі торги
зарандували,
Да брали мито-промито
Од возового по піївзолотого,
Од пішого пішаниіці по три денежки брали,
Од неборака-старцрі брали кури да яйця,
Іще ж то жиди-раіндарі
У тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі церкви зарандували.
Котрому б то козаку альбо мужику дав бог
дитину появити,
То не йди до попа благословиться,
Да піди до жида-ріандаря да положи шостак,
щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
ще ж то которому б то козаку альбо мужику
дав бог дитину одружити,
То не йди до попа благословитися,
Да піди до жида-ріандаря та полож битий таляр,
щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину одружити. І ще то жиди-рандарі
У тому не перестаїли:
На славній Україні всі козацькі ріки заорандували:
Перва на Самарі,
Друга на Саксагагаі,
Третя на Гнилій,
Четверта на Пробойній,
П'ята на річці Кудесці.
Котрий би то козак або мужик ісхотів
риби ловити,
Жінку свою з дітьми покормити,
То не йди до попа благословиться,
Да піди до жида-рандаря да поступи йому
часть оддать,
Щоб позволив на річці риби вловити,
Жінку свою з дітьми покормити.
Тоді ж то один козак мимо шинку йде,
За плечима мушкет несе,
Хоче на річці утя вбити,
Жінку свою з дітьми покормити.
То жид-рандар у кватирку поглядає,
На жидівку свою стиха словами промовляє:
“Ей, жидівочко ж моя, Рася!
Що сей козак думає, що він у шинок
не вступить,
За денежку горілки не купить,
Мене, жида-рандаря, не перепросить,
Щоб дозволив йому на річці утя ввити,
Жінку свою з дітьми покормити”.
Тоді жид-рандар стиха підходжає,
Козака за патлі хватає.
То козак на жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає,
І ще жида-рандаря мостивим паном узиває:
“Ей, жиду, - каже, - жиду-рандаре,
Мостивий пане!
Позволь мені на річці утя убити,
Жінку свою з дітьми покормити”.
Тоді жид-рандар у шинок входжає,
На жидівку свою стиха словами промовляє:
“Ей, жидівочко ж моя, Рася!
Будь мені тепер у Білій Церкві наставним равом -
Назвав мене козак мостивим паном!”

Раділа польська шляхта з того, що на Україні стало спокійно, та тільки недовго вона втішалася. Татари враз же скористалися з пригноблення козаччини та Війська Запорозького і року 1640-го наскочили на Україну великою ордою в 70 000 вершників і, просунувшись мало не до Києва, без будь-якої перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000 молоді й не тільки української, а й польської. Року 1643-го такий саме напад здійснив і перекопський мурза Туган-Бей. Він цілий рік ходив із загонами, ловив людей, мов овець, палив села й міста і вислав у Крим кількасот тисяч невольників, доки аж року 1644-го Потоцький спромігся розбити татар.

Україна знову, як 150 років досі, застогнала, скривавлена татарською руїною, запорожці ж не могли тепер боронити й заступити її, бо не мали ні гармат, ні коней, ні чайок, ні навіть пороху.

Незважаючи на такий занепад, розігнане по Великому Лузі та Базавлузі козацтво бодай і принишкло, а не втратило своєї організації, і хоча в Січі на Микитиному Розі й небагато жило козаків, зате у Великому Лузі та на руїнах старих Січей: Базавлуцької, Хортицької й Томаківської - їх гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всілякий люд, що все-таки тікав сюди з України. Військо Запорозьке, наперекір усім заходам польського уряду, не бажало ще поховати навіки свою славу й тільки чекало випадку, щоб поквитатися зі своїм ворогом за всі завдані ним кривди. Це й сталося року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.