Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Та в світлицю входжає,
Свій ніс геть од кінви одвертає,
Буцімто те пиво воняє.
Як подали козаку в руки ту кінву,
То він став біля печі
Та й почав підпивати пивце грече.
Взяв раз покуштував, удруге напився,
А втретє як узяв ту кінву за ухо,
То зробив у тій конівці сухо.
Як став козацьку хміль голову розбирати,
Став козак конівкою по мосту добре погрімати.
Стали в дуків-срібляників із стола чарки й пляшки скакати.
І стала шинкарська груба на десять штук скрізь по хаті літати.
Не стали тоді ляхи, дуки-срібляники, за сажею світа божого видати.
Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
“Десь сей козак-нетяга ніде не бував,
Добрих горілок не пивав,
Що його й погане пиво оп'янило”.
Як став козак-нетяга теє зачувати,
Став на ляхів грізно гукати:
“Гей ви, ляхове,
Вразькі синове!
Ік порогу посувайтесь,
Мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте!
Посувайтесь тісно,
Щоб було мені, козаку-нетязі, де на покуті із лаптями сісти!”
Тоді ляхи, дуки-срібляники, добре дбали,
Дальше і к порогу посували,
Козаку-нетязі більше місця на покуті попускали.
Тоді козак-нетяга на покуті сідає,
Із-під поли позлотистий недолимок виймає,
Шинкарці молодій за цебер меду заставляє.
Тоді ті ляхи, дуки-срібляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
“Гей, шинкарко Горовая,
Насте молодая,
Кабашнице степовая!
Нехай сей козак, бідний нетяга,
Не мається в тебе сеї заставщини викупляти.
Нам, дукам-срібляникам, нехай не зарікається воли поганяти,
А тобі, Насті кабашниці, грубу топити”.
Отоді-то козак, бідний нетяга,
як став сії слова зачувати,
Так він став чересок виймати,
Став шинкарці молодій, Насті кабашній, увесь стіл червінцями устилати.
Тоді дуки-срібляники як стали в його червінці заглядати,
Тоді стали його вітати
Медом шклянкою
І горілки чаркою,
Тоді й шинкарка Горовая,
Настя молодая,
Істиха словами промовляє:
“Ей, козаче, - каже, - козаче!
Чи снідав ти сьогодні чи обідав?
Ходім зо мною до кімнати,
Сядем ми з тобою поснідаєм
Чи пообідаєм”.
Тоді то козак, бідний нетяга, по кабаку походжає,
Кватирку одчиняє,
На бистрії ріки поглядає,
Кличе, добре покликає:
“Ой ріки, - каже, - ріки низовії,
Помошниці Дніпровії!
Тепер або мене зодягайте,
Або до себе приймайте!”
От тоді один козак іде,
Шати дорогії несе,
На його козацькі плечі надіває,
Другий козак іде,
Жовті сап'янці несе,
На його козацькі ноги надіває:
Тоді дуки-срібляники стиха словами промовляли:
“Гей, не єсть же се, братці, козак бідний нетяга,
А єсть се Хвесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!…
Присунься ти до нас, - кажуть, - ближче,
Поклонимося тобі нижче,
Будем радиться, чи гаразд-добре на славній Україні проживати”.
Тоді стали його вітати медом шклянкою
І горілки чаркою.
То він теє од дуків-срібляників приймав,
Сам не випивав,
А все на свої шати проливав:
“Ей, шати, мої шати! пийте-гуляйте:
Не мене шанують, бо вас поважають.
Як я вас на собі не мав,
То й честі од дуків-срібляників не знав”.
Тоді-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький, стиха словами промовляє:
“Гей козаки, - каже, - діти, друзі-молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-срібляників за лоб,
Наче волів, із-за стола виводжайте,
Перед вікнами покладайте,
У три березини потягайте,
Щоб вони мене споминали,
Мене до віку пам'ятали!”
Тільки Гаврила Довгополенка
Переяславського за те улюбив,
Край себе садовив,
Що він йому за свою денежку пива купив,
Тоді ж то козаки, діти, друзі-молодці, добре дбали,
Сих дуків-срібляників за лоб брали,
Із-за стола, наче волів, виводжали,
Перед вікнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
“Гей, дуки, - кажуть, - ви, дуки!
За вами всі луги й луки, -
Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати
І коня попасти!”