2 крб» (В. Беляев. — С. 608). Що ж важливе в цьому повідомленні? Перше: призначення своїй книжці автор кладе популяризаторське, але прогалини у вивченні предмета в працях двох найвидатніших істориків Запорожжя, вище названих, хоче заповнити сам. І друге: А. Кащенко не тільки в доступній формі поширює знання, викладені у складних для масового читача наукових працях, але й досліджує предмет самостійно. І це була позиція усвідомлена, зафіксована у листі до П. Стебницького 1917 р. Вже тоді він послав доброму знайомому перше видання «Оповідань про славне Військо Запорозьке низове» і оповідання про С. Кішку та П. Сагайдачного, які вийшли 1917 р. «З тих книжечок, —пише автор, — ви побачите, що я вже здорово постарів, бо покинув белетристику, себто «вигадки», а взявся до історичних розвідок» (В. Бєляєв. — С. 608).
Це було справді так. Брат письменника Микола у своєму спогаді пише, що в 1917 р. Адріяна «спіткала недуга, від якої він хоча й оговтався, але далеко не зовсім, говорив він нерозбірливо і так нестійко тримався на ногах, що страшно було відпускати його одного на вулицю, але він все-таки ходив... Остання звістка, яку я мав про Адріяна, надійшла восени 1919 року з Катеринослава, але писав не він. Звідти я довідався, що мій любий брат не тільки лежить без руху, але не може ні розмовляти й ні писати». Непоправне сталося 29 березня 1921 р. — А. Кащенко відійшов у вічність. У його похороні в Катеринославі взяла активну участь студентська молодь, для якої, зрештою, він і писав свої твори і якій намагався повернути історичну пам’ять.
Згадуваний нами П. Єфремов називав А. Кащенка «белетристом-романтиком». Це і так і не так. Справжні белетристи-романтики моделювали історичну дійсність, підганяючи її під шаблони естетики романтизму з її прикрашеністю, ідеалізацією та ефектністю. І А. Кащенко цього не відкидав, але героїв і події він усе-таки наближав до історичної правди, тим самим сповідуючи нові засади — засади неоромантизму. Отже, з романтиками в нього багато спільного, зокрема: інтерес до народної поезії, особливо козацьких дум. Й справді, герої дум дещо ідеалізовані, хоча їх героїзм здебільшого реальний, творилися вони, як і саги А. Кащенка, для закріплення історичної пам’яті, а не для розваги слухача. Можна погодитися з П. Єфремовим, який сказав, що в А. Кащенка помітне захоплення українськими історичними творами М. Гоголя, але, на відміну від свого попередника, він помірніше вживає романтичні шаблони та монументальність у зображенні героїв. І мав рацію П. Єфремов, підкреслюючи, що в палітрі письменника «переважають здебільшого прості, рівні смужки, що наближають їх до примітиву». Але такі були естетичні засади автора. Своїми творами він бажав достукатися до сердець простого читача, і на це треба зважати. Ним-бо керував, як зазначав П. Єфремов, «великий патріотизм, справжнє щире захоплення, з яким ставиться автор до своїх героїв і до їх життя, і жарів на користь і славу України».
У своїй книзі «На порозі нової України» найбільший український історик М. Грушевський писав: «Пієтизм до діл предків служить нагородою предкам за їх заслуги й добродійства для потомків, підставою для їх культу й переходить заразом в заохоту молодших поколінь до приподоблення славним предкам такими ж славними ділами. Традиція являється заразом моральним стимулом, засобом соціального виховання» (С. 58).
Ці слова можна покласти в основу художнього методу А. Кащенка. Історія йому потрібна для конкретної мети: воскресіння нації, яка має піднятися (і не раз піднімалася) за свою свободу, відтак поставив перед собою ясну й чітку мету життя, яка не може не відчувати свого за-корінення в часі; власне, історія мусить таки служити живому сьогоденню. Тому в час визвольних змагань українського народу 1917— 1921 рр. той-таки П. Єфремов писав: «Його оповідання — то безперечно добрі ліки, якими може бути вигоєний і зміцнений організм нашого народу і повернуто йому зіпсоване історичними пригодами здоров’я» (Книгарь. — К., 1918. — Ч. 16). І далі: «Популярність таких письменників — то добрий симптом існування в нашому житті великої потреби творити велике діло».