— З пересердя на таку невдачу, я встряв у модну дискусію про українізацію, що ця дискусія саме загорілася у вагоні. Невідомо звідки виринула пані чи паночка, — я її раніше не помітив, — і потрапила мені просто в зуби. Ну й дісталося їй за її спробу сперечатися зі мною! Я на ній не лишив живого місця. Весь вагон реготав на мої кепкування з неї.
Але, на диво, вона зовсім не ображалася. Вона весело приєднувалася до реготу з неї, а потім підійшла до мене, стала поруч коло вікна і, лукаво блиснувши очима, грайливо сказала:
— У, злющий...
А потім, мені на диво, почала розмовляти зі мною досить доброю українською мовою. Ти ж розумієш, що вона враз підкупила моє серце відсотків на сорок. І я почав пильно роздивлятися її.
Насамперед зауважив дуже стрункі ноги з гарно зформованим коліном. О, друже, — завжди дивись жінці па ноги! Гарні жіночі ноги, так само як у коней, є першою ознакою доброї породи, тобто — здоров'я, шовкової шкіри, запашного тіла, темпераменту й таке інше.
Моя чорноока знайома в повній мірі виправдувала цю теорію. Виявилося, що її батьки — євреї-хлібороби, колишні багаті орендарі з-під Мелітополя. І то не сучасні колоністи, а «на землі» вже три чи чотири покоління. А ти знаєш, що це значить? Чи ти бачив коли-небудь євреїв-хліборобів хоча б у другому поколінню?
Словом, біцепси вона мала такі, що завзятий спортсмен міг би їй позаздріти. Це не заважало її невеличкому тілу бути струнким та гарним...
Коротко кажучи, ми майже всю дорогу простояли з чарівною мелітопольською колоністкою коло вікна, бо її місце було далеко від мойого, це перше, а друге те, що, стоючи коло вікна, можна було непомітно пригорнутися, фліртуючи, одне до одного.
Коли вже під'їздили до Харкова, вона дала адресу, розповівши, що живе з чоловіком, що чоловік її — банковський службовець, дуже добрий хлопець і буде радий спізнатися зі мною, що в них збирається веселе товариство, цікаве для мене...
Я слухав це все досить кисло, лаючи в душі чорнооку колоністку: чому ж вона аж перед Харковом сказала, що одружена та й ще в Харкові її чоловік? Я ж бо, дурний, розмріявся, думав, що вона — самостійна жінка. Стільки енергії, бадьорості й чому б їй не бути вільною, незалежною, мешкати в своїй окремій кімнаті, щоб в осінню мжичку темним вечором можна було б знайти в неї привітний куточок для інтимної розмови удвох, цієї чарівної «самоти вдвох», як казав Ніцше. О, як потрібні нам такі жінки-товариші, приятелі, друзі! Та ба, все, що є цікавого, поквапилося прикріпити собі сторожа...
— Чекай-но, чекай, — спинив я Джима, бо ще пара хвилин — і він дійшов би до декрету про обов'язкову розлуку для всіх цікавих жінок. В нього це швидко, — раз, раз і готово: суспільні інтереси вимагають. І так обґрунтує, що й комар носа не підточить.
— Що ж, пішов ти у Харкові до неї?
— Ні. От іще, не вистачало мені цих візитів, коли сидиш і караєшся, що ти ж — хатній злодій, і не знаєш, як поводитися з людиною, що не має на тебе найменшої підозри. Як не крути, а це обдурювання. А мені воно гидке.
Це Джим казав щиро. Хоч і чудно було, — як же ж так? Ну, а коли той самий чоловік далеко?..
— То інша річ, — підхопив Джпм висловлену мною думку. —Тоді я його не бачу, ще краще — коли й не знаю. Уявляти собі його я не хочу, бо для фантазії є далеко привабливіші теми...
Ну, так у Харкові, притулившися в кімнаті товариша, що ще не повернувся з Криму, я ретельно взявся до праці. Треба було як-найскорше щось написати й «загнати», бо ж — скрута. Отож — жив собі ченцем, проходками у великому саді, що був у дворі того будинку, де я мешкав, нагнічуючи собі «надхнення».
Коли одного вечора — тук, тук! — вона! Я зрадів, почав запрошувати її до кімнати. Але, не зважаючи на моє запрошення, дуже палке в наслідок згаданого вище чернечого житгя, вона нізащо не згоджувалася лишитися в хаті. Надворі чудовий вечір, —гайда гуляти!
Це мені не дуже сподобалося. Терпіти не можу цих проходок із жінками. Це добре, коли маєш під двадцять віку. А коли тобі вже за тридцять перейшло, ясно, що шукаєш такої обстановки, де можна було б обійтися без зайвих розмов. Отож я потягнув її до саду —джерела моїх надхнень. Там, принаймні, можна було сподіватися, що не буде зайвих свідків переведення в життя тих замірів, які, натурально, спалахнули в моїй голові тільки-но я побачив свою несподівану гостю.
— Ти не посміхайся, друже, так єхідно, — раптом звернувся Джим до мене. — Хотів би я знати, щоб ти робив на мойому місці?
Я зашарівся, бо й справді робив би на місці Джима те самісіньке, що й він хотів робити: така вже паскудна наша чоловіча вдача, — йде тобі жінка назустріч, хапай!