— Нічого особливого того вечора не сталося, коли не вважати на палкі поцілунки. Але Софа — її ім'я — взяла від мене слово, що на завтра я завітаю до них.
Тепер я вже мусив був піти. Бо хоч і між двох поцілунків видерли в мене слово, а все ж — слово.
Тобі часто траплявся в літературі вислів, — кімната, як бомбоньєрка. Ніколи я не відчував так реально це порівняння, як того дня, коли завітав до Софочки та її чоловіка. Здавалося, не було в кімнатці й квадратового сантиметра, що не зазнав би дбайливої руки господині, її бажання — все оздобити, все прикрасити, всьому надати затишку й привіту.
І ти знаєш, я зовсім не здивувався тому, що чоловік її такий блідий та виснажений, не зважаючи на прекрасні сніданки, обіди й вечері, які вона власноруч йому готувала. Вона казала, що це через його надмірну працю в банку — тяжко ж бо заробити стільки, щоб жити «цілком по людськи».
Але я гадаю, що бідний хлопець просто задихався від надмірної затишливості його сімейного кублечка.
Я подивився на Софочку. Бона рухалася по кімнаті, готуючи стіл до обіду, — сьогодні зовсім розкішного з нагоди моїх відвідин, — так повільно й непомітно, ніби й не вона понаробляла оті рушнички, серветочки, мереживо, гаптовані малюнки та тисячу інших жіночих виробів, що дерлися у вічі зі всіх боків. І я зрозумів, скільки життєвої енергії вона здобула у спадщину від своїх батьків, і шкода мені стало такого нерозумного вжитку тієї земної сили.
Її чоловік був і справді дуже симпатичний хлопець. Стриманий, досить культурний і дотепний, він жваво розповідав мені про своє минуле. Особливо мені сподобалося, як він змалював ту огиду до крови й до зброї, що навіяли йому з дитинства його батьки, ортодоксальні євреї-купці.
— Узяв я, малим хлопцем, дерев'яний трикутник до креслення й націлююся ним, ніби револьвером, на мого брата, — розповідав він.
— Облиш, — сполошився мій батько.
— Та чому ж, питаю: з нього ж ніяк не станеться пострілу.
— Облиш. Хто знає? Все може трапитись...
І досі я не можу в руки взяти будь-якої зброї...
...Того ж вечора Софочка знову прибігла до мене. Тепер уже вона залишилася в моїй кімнаті, тільки взявши з мене наперед слово, що й узавтра я прийду до них на обід.
Використавши стовідсотково її ласкаве перебування в мене, я, за прикладом того злодія, що, взявшися до сала з торбини забитого ним чоловіка, раптом згадав про піст, почав розпитувати Софочку, чого ж вона зраджує свойому чоловікові, вій бо ж такий лагідний та хороший.
— Розумієш, любий, — казала вона просто, не соромлючися, — я ж не винна, що він кволий. Це наше загальне жіноче лихо. За ці часи завірюхи майже всі чоловіки поробилися нікчемними. Я маю багато подруг. І всі скаржаться. Ти знаєш, — значно збільшилась кількість збожеволень серед жіноцтва. І усе це на цьому ґрунті.
Я глянув на дуже Софочкнно тіло, згадав тільки-но зазнаний її ніжний запал і мусив був визнати її рацію. Я тільки сумнівався що до її подруг. Аджеж завірюха позначилася на жіноцтві не менше, як не більше.
— Ну. добре, — хочеш, я тебе познайомлю з моїми подругами. Сам побачиш... От позавтра в одної з них буде вечірка. Підемо вдвох. Добре? — запропонувала вона.
Я охоче згодився. О, я встиг уже собі розвинути цілу систему! Виходило ж бо, що такі, як я, гульвіси, тепер виконують важливу функцію, втішаючи безпорадних жінок...
Я вже неуважно слухав Джима, бо зрозумів кінець його нескладної історії. Надто тому, що він знову одійшов від теми, розвиваючи новий наступ на сучасний шлюб. Та я не спиняв його, задивившись у вікно, де вже важніли сутіні від високих будинків, позначаючи близкість вечора. Сновигали перехожі. Раптом мою увагу притягнула до себе постать одної жінки. Я дуже шкодував, що побачив лише її спину. Щось надзвичайно знайоме нагадала мені ця спина й чітка хода. Ось жінка стала коло якоїсь вітрини. Я аж нахилився наперед, сподіваючися, що вона повернеться в профіль.
Джим помітив мою неуважність і машинально простежив за напрямком мого погляду. Потім зирнув на годинник і заметушився.
— Та це ж скоро мені й додому час. Це ж я мав досі сидіти в редакції замісць цієї бесіди з тобою, — заспішив він.— Ну, добре. Я тобі коротко докінчу свою історію. Вже мало лишилося...
Другого й третього дня я ласився смачними Софочкиними обідами і в павзах між змінами їжі та після обіду з годинку, як це належало заради пристойности, балакав з її чоловіком.
Він дуже був привітний зі мною і, мені здалося, аж надто привітний та балакучий.
— Він уже розуміє, — думав я підозріливо й почував себе, ніби піді мною на м'якому кріселку лежало не ніжне Софочкино мереживо, а їжак та ще й крицевий.