Я поклав собі змінити Софочку на будь-яку з її численних, казала вона, подруг, що має не такого вже надто чуйного чоловіка. Отож і пішов із нею охоче на згадану вище вечірку...
Ну, знаєш, я ніколи не сподівався, що побачу таку гидоту. Уяви собі, — досить велика кімната. В ній більше півдюжини жінок і стільки ж приблизно чоловіків. Кімната вбрана привітно, навіть із претензією на розкіш. На обличчях жінок виразно написано бажання знайти собі коханця. Алє його, це бажання, марно намагаються приховати машкарою ніби світської жартівливості!. Те самісіньке уявляють із себе обличчя чоловіків. Обидвом сторонам досить нудно, бо ж головне й цікаве буде не тут. Тут лише нагода спізнатися.
1 через це в кімнаті панує задушлива тупість. Її терплять, бо скоро — вечеря, а з нею — випивка. Тоді буде легше. По-перше, туман застелить мізок, по-друге, — можна буде сп'яна дещо й дозволити собі в рахунок майбутніх пригод.
Міщанство безмежне! Всі чоловіки— службовці, переважно — канцелярійні. Вони повиринали з далеких провінційних кутків і хоч мешкають у столиці вже кілька років, але ж ні на рисочку не змінили свого виразно містечкового обличчя. І незрозуміло, чому це. Певне саме тому, що отакі вечірки заміняють їм усі форми громадського життя. Служба, жінка й ці вечірки, тобто нагода підкотитися до чужої жінки. От їхній обрій!
Мене почало фізично нудити. Випадково я опинився якраз усередині всього цього безмежно вбогого внутрішньо й ніби пристойного зовнішньо товариства. Моя злісна мовчанка мимоволі заражала всіх, бо я був ще й у центрі уваги, — Софочка встигла поінформувати всіх про мене. Мовчанка ця згущувала нудь до болю. Їли цукерки й вже почали грати в карти.
Раптом я підвівся й зробив вигляд, що згадав про невідкладну працю. Я мав силу попрощатися тільки з господинею, потім — швидше, швидше до дверей, коритаром, на двір... Па вулиці, друже, я просто таки побіг, ніби рятуючися від отруйних газів, що, здавалося, неминуче мали поповзти з тої кімнати, де зібралося Софочкино «веселе товариство». Дійсно — веселе!
— Та й сама вона, по суті, недалеко пішла від них, — розміркував я, критично пригадавши наші з нею розмови. І поклав собі увірвати всю цю історію.
Тут я посміхнувся: я надто добре знав Джима, щоб повірити в таку легку розвязку. Він бо ж дуже любив жінок, ще й до того надто ніжно. А коли цієї ніжности в серці стільки, що її на кожну коханку вистачає, лихо власникові цього серця: мало буде в нього коханок, бо перша-ліпша зуміє ту ніжність добре використати.
— ... Другого дня, — казав Джим, — я бачив Софочкиного чоловіка. Він був похмурий, розгублений і одночасно якась одчайдушна рішучість позначалася на його обличчі, що промайнуло повз мене: він навіть не помітив мене.
Мене це зацікавило. Невже сімейна драма? Я пішов слідом за ним. Моє підозріння підтвердилося: він зупинився коло спортивного магазину, постояв трохи в глибокій задумі, потім рішуче зайшов у середину. Крізь вітрину я бачив, як він купував револьвер.
Я вже хотів почекати на нього й щиро, приятельськи поговорити з ним. Навіщо криваві драми? Ми ж бо культурні люди.
Коли раптом я побачив за квартал од мене Софочку. Я кинувся ій назустріч, сподіваючися від неї дізнатися про все. Але ж, на диво, вона була спокійнісінька, як завжди, весела Й радісна, що зустрілася зі мною. Я нічого не розумів. Сказати їй про свої підозріння було смішно. Я тільки жартівливим тоном запитав:
— Чого це ваш чоловік, що так гидує зброєю, раптом надумав собі купити револьвер?
— Він там, у магазині? — сполошилася вона.—Ходім швидше за ріг, щоб він нас не побачив. Сьогодні мій день відпочинку, я обіда не готую, чоловік піде собі до ресторану й я хочу бути вашою увесь день, — безжурно сміялася вона, коли ми завернули в провулок.
— Чекайте, а револьвер? — нагадав я.
— Та ні, не револьвер, — сміялась вона далі, — це він програв моїй подрузі парі, і вона, знаючи, як це йому тяжко, примусила його купити їй за подарунок пістолет-монтекристо...
Я подумав, що, може, і справді помилився. Що ж до Софочкиного програму про цілий день, то, по-перше, я поклав собі, що це ж — востаннє; отже — можна; а по-друге,— хто його знає! Може, він, користуючися нагодою, таки справді револьвер купив, готуючи криваву драму. Я ж бо виразно бачив бравнінг у нього в руці. Отже, нехай краще Софочка побуде в мене...
Побула вона до пізнього. Наприкінці я їй признався в своїх підозріннях і хотів її провести додому: вона цього не дозволяла, боючися, щоб хто зі знайомих не побачив нас пізно вдвох і не доповів чоловікові.