— Ну, тепереньки полуднуймо та й поберiмось далi. Сьогоднi й дома заночуємо, коли бог дасть.
V
Дем'янiвка та в долинцi, мов у зеленому гнiздечку, лежить. Село велике й багате. Двi церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня сильне, аж у землю вросла й похилилась. Отець Iван жив за мурованою недалечке; мав собi домочок, i садок, i город, — невеличке, та хороше хазяйствечко.
Надвечiр увiйшли ми в село, i розбрелись прочани улицями. Кожне до своєї господи поспiшає, а я за старою бабусею йду. Так менi чогось сумно й боязно, аж моє серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й залюбки, а тут i очей не смiю пiдняти. Увiйшла та й стою сама не при собi. Чую, що стара за мене одповiщає.
— Увiйди та одпочинь, дитино, — промовив хтось тихо й поважно.
Звела очi, аж против мене, на липовiй лавцi, старий, старий дiд. Очi йому незрячi, й така в тих очах тиша та добрiсть, що я нiколи й не бачила. Борода бiла нижче пояса кучерявиться; сидить вiн у тiньку, тiльки вечiрнiй промiнь сонячний наче червоним золотом його обсипає.
Як почула я такi слова ласкавi, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули менi з очей, а вiн простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона увiйшла: старесенька, малесенька, ледве од землi видно, а ще чуйненька, говiрка.
— Оставайся в нас iз богом, молодичко, — каже. — Ти молоденька, то й хату нашу розвеселиш, i внучечку мою втiшиш. Бiжи лишень сюди, Марусечко, до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.
Взяла за ручку невеличку дiвчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за дверей блискотiла оченятами, та й увела в хату.
— Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй.
От воно й вклонилось, i привiтало мене чепурненько. А я думаю собi: "Як-то тепереиьки небожата мої коханi? Чи згадують мене?"
Осталась. Живу в їх мiсяць, живу й другий; добре менi так, що годi! Так мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у хатi, пообiдаємо та й посiдаємо усi в садку пiд черешнею. Панотець тихенько собi сидить та думає або молитви шепче, а то псальми спiває — так хороше, господи! Старенька й панiматка гомонять то те, то iнше; я коло їх тулюсь та слухаю. I внучечка качається по садку бiлим клубочком, i до нас прискочить, i знов у гущавинi зеленiй зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, здається б, i вiк свiй звiкував. От же все менi туга невсипуща! Вони й розважають, i розговорюють.
— Не сумуй, — кажуть, — то грiх великий. То дитина плаче, бо нiчого не розумiє, а доросла, то повинна собi раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в свiтi; а здоров'я втратиш — яке вже буде життя! Годi, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечiр дав!
А сонечко заходить. Рiчка тече, як щире золото, мiж зеленими берегами; кучерявi верби купають у водi вiти; цвiтуть-процвiтають маки городнi, i високоверхi коноплi зеленiють; де коло бiлої хатки червонiє рясне вишення чи високий кущ калини стрiху пiдпирає, закриваючи всю бiлу стiну; а хатина ж у розквiтлому городi, як у вiночку, ховається. I зелено, й червоно, i голубо, й бiло, й синьо, й рожево коло тої хатки… Тихо й тепло, i скрiзь червоно — i на небi, i на згiр'ях, i на водi. Господи!..
— Сей…свiт — як макiв цвiт; як-то на тiм буде! — каже, було, стара, похитуючи головою.
— Боже мiй, боже! — промовить панiматка стиха. А панотець пiдведе темнi очi вгору.
— Слава господовi! — рече.
VI
Одного дня раненько йду з водою, коли назустрiч менi чоловiк. Глянула, — та се ж Трохим Рибець, iз нашого села! Боже мiй! Мало коромисла не впустила, i слова не промовлю — зрадiла. А вiн:
— Так се справдi ви тут? Ми чули, та вiри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Iдеш у Дем'янiвку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, — каже менi, — то скажи, що засмутила вона мене сильне, i прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.
— Та чи здоровi ж вони там? — питаю плачучи. — А дiточки як? Мабуть, забули мене?
— Де вже забули! I досi плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому братовi казати?
— Кажiть йому, що дуже мене жалко i ного, i дiток, i серце моє в'яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати — тож не знаю, хто мене присилує.
— А тут же вам добре?
— Так-то добре, що й сказати не можна! — та й розповiдаю йому, де я служу.
— Зайдiть лишень, — кажу, — то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: тiтка прислала.
От там узяла кiлька грошенят, то те купила, то те, — шлю їм. Проводжу того чоловiка за село та плачу-плачу!
— Скажiть, що я їх до самої смертi кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!