Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.
Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, — то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: "Не дивись, Василечку, на мiсяць, — не годиться!" Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.
Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, — i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його…
Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, — то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту.
— Андрiйку! — каже тодi Василь, — а що ти невеселий?
— Бивсь, от що!
— Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито!
А Андрiйко йому своє:
— I так сидiть нудно!
Та знов югне з хати — i слiд загув!..
Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий!
Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — i очей не зведе, i думки нi на що не зверне — уся душа його в роботi.
IV
Дiти мої, дiти мої!
Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв — що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку — бодай такого нiхто не оглядав! — сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути…
Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!
Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, — думаю та горюю i чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподiвалась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху… Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..
V
Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiєї години, — коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату.
— Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!
Я вiри не йму їм.
— Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа!
— Нi, мамо, — промовить Василь, — так воно дiйсне єсть, як вони тобi сказали!..
I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить.
VI
Виїжджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла й я мiж своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають…
I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане.
Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..
VII
Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…
Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!"
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо…
— Не журись, старушка! — прохрипiв. — Трошки вашi синки поскучають — без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи!
Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голуби сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!..