– Яка ж ота Трипільська культура людяна! - мрійливо сказала Нефертіті. - Правдивий зразок для усіх інших національностей!
Аїда звільнилася з палких рук Радамеса. Вона поставила військового на руки, поклавши його ноги собі на плечі. Губами вона продовжувала пестити його скарб. А він, стоячи на руках, торкався ротом її розкішниці, і від тих доторків усе Аїдине тіло здригалося від насолоди.
Нефертіті притулилася до Ярополка.
– О Ярополку! - тихо сказала вона. - О прекрасний чужинце, носію великої Трипільської культури! Благаю тебе, оволодій мною! Опануй моїм чистим молодим тілом! Принеси мені насолоду, гідну богів! Знаю я, що є я лише незначна єгипетська фараонка, а ти - представник могутньої цивілізації. Але ж і я хочу трохи щастя. Зроби мені те, що зробив би гарній трипільській дівчині на берегах могутнього Дніпра, коло рідної тобі біленької хатинки, загубленої у вишневому садочку...
І вона стала перед ним на коліна.
Її руки обійняли його сідниці. Вона розкрила його туніку і оволоділа козацьким прутнем. Вона гаряче цілувала цей могутній жезл, який нагадував гетьманську булаву.
Але Ярополк зупинив її і сам почав вкривати її поцілунками. Він зняв з жінки імператорський одяг і був вражений чарівною красою її гарного тіла. Він цілував і цілував ці багатства - її маленькі але милі груди, її струнку спину, її живіт та шию... Потім цілував пільці її ніг, її коліна, її сідниці. І коли зрештою дійшов до її чисто виголеної розкішниці, Нефертіті застогнала. І його губи цілували її вологу плоть, і його язик не давав їй спокою... Так продовжувалося хвилин десять. Багато разів з губ фараонки злітав стогін насолоди. Багато разів Ярополк призупинявся і починав знов.
– Я не можу більше! Ахххх!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - востаннє простогнала Нефертіті. І забилася у насолоді. Потім остаточно розслабилася.
Ярополк зрозумів, що на сьогодні досить.
Вони одягнулися і пішли до палацу.
У спальні їхні губи знов зустрілися.
– В нас ціла ніч попереду, - сказав Ярополк.
– Ціла ніч... - мрійливо повторила Нефертіті.
© Саша Шло
За хлопцями
– Орисю, я більше не можу.
– Тримайся, Дзвіночко! Ще трошки. Ще зовсім трішечки.
Вони йшли засніженим полем. Безжалісна завірюха била у обличчя і валила з ніг. Дівчата шукали шлях поміж заметами, чи не щохвилини провалюючись до пояса у мокрий м'який сніг.
– Ще зовсім не далеко.
– Не мооожу, - простогнала Дзвінка.
– Ну Дзвіночка, ну сонечко! Тільки уяви: тепло... гаряча кава з молоком... гарні хлопці... Ну будь ласочка!
– Не хочу... Нічого не хочу. Залиши мене тут.
– Не залишу!
Орися подивилася навколо. До купола мало бути не більш як кілометр. Якби не ота клята завірюха!
– Ну йди! Йди ж!
Орися із силою підняла подружку на ноги і штовхнула уперед. Дзвінка кілька разів похитнулася, але пішла.
– Так... Добра дівчинка... Ще крок... - підбадьорювала Орися. - Ти все зможеш. Ти дійдеш...
Там, під Куполом, серед тропічних дерев зимового саду, на них чекають хлопці - гарні, привітні, лагідні. А ще - теплі басейни, кава, їжа. Аби тільки дійти...
Дзвінка знов впала. Вона лежала не рухаючись. Сніг падав на її обличчя.
– Дзвінко!!!
Та відкрила очі. Її губи напружилися, намагаючись щось вимовити.
– Дзвіночко! Я з тобою! - закричала Орися.
– Залиш... мене...
Вона хотіла додати "тут", але не змогла.
Орися знов спробувала підняти її. Вона перекинула руку подружки через своє плече і зробила кілька кроків.
Важко... Ще крок... Ще один...
У голові носилися різні думки. Якісь собі дурниці. Чомусь пригадалася рідна хата і гаряча піч. І годинник на стіні. І від цих спогадів стало затишно.
Ще крочок... Ще...
"Молодець... добра дівчинка" - похвалила вона себе.
"Але ж це не чемно вихвалятися" - суворо сказав внутрішній голос.
"Та нічого, я ж тільки трохи..." - відповіла Орися сама собі.
Ще крок...
Головне не думати про теперішній стан. Про що завгодно, тільки не про цю завірюху навколо.
"Боже, як важко..."
"Терпи!" - перервала вона сама себе.
І тоді перед очима постала їхня школа. Ось вони грають у дворі. Дівчата та хлопці розбилися на дві команди і кидаються каштанами. Каштани - коричневі і блискучі. Наче якісь дивовижні перлини. Орися кидає "снаряд" за "снарядом". Ще "постріл" - і Олег вхопився за око. Орися зупиняється і не знає, що робити. "Олежко!" - кричить вона. Він симпатичний... Він... він їй подобається. Вона закохана у нього. І ось тепер...
Вона забуває про гордість і біжить, щоб допомогти йому...
Раптом Олег відриває руку від ока. Він хапає купу каштанів і зі злобою кидає у Орисю. Один за одним. З силою. З ненавистю.
Бум. Бум. Бум. Удар за ударом. Боляче...
Орися отямилася. Завірюха трохи спала.
– Дзвінко! - покликала вона. - Ти мене чуєш?!
Ніхто не відповів. Важке тіло давило на плече.
– Дзві...
Вона обірвала себе. Прямо поперед нею був Купол. Кроків сто...
Вона м'яко опустила Дзвінку на замет.
– Почекай... - сказала вона подружці і побігла у перед.
Вона майже стрибала з одного замета на інший. Кілька разів впала.
Добігла до Купола і зі всієї сили забарабанила у двері.
– Відкрийте!!! Допоможіть!!!
Двері відчинилися.
На порозі стояв Іванко. Махровий халат прикривав його атлетичну фігуру.
– Орисеньку? - здивовано сказав він.
– Допоможи! Там! - простогнала Орися, вказуючи напрямок. - Там моя подружка! Без тями.
– Без тями? - механічно перепитався Іванко. Його великі блакитні очі розширилися з переляку.
Але він взяв себе у руки о миттєво оцінив ситуацію.
– Гей, Максимко! Сергійко! - гукнув він кудись у середину. - Біжіть мерщій сюди! Там дівчина без втратила тяму.
– Тільки одягніться, - по-батьківськи додав він.
Іванко взяв Орисю на руки і поніс її у середину.
– Як же ж ти так наважилася, дурненька? - ніжно казав він. - У таку завірюху...
У середині було тепло. Він стягнув з Орисі засніжену шубу і чобітки і поклав дівчину на диван.
– Зараз, приготуємо ванну... - сказав він, накриваючи її ковдрою.
Стрункий симпатичний хлопчик років вісімнадцяти приніс на підносі горнятко гарячого чаю.
Орися зробила кілька ковтків. Стало легше.
Максимко та Сергійко принесли Дзвінку.
– Що з нею?! - схвильовано закричала Орися.
– Все гаразд, - лагідно заспокоїв Максимко. - Вона спить.
Підійшов Іванко. Він розстібнув Дзвінчину шубу і притулився вухом до грудей. Потім виміряв пульс. Торкнувся губами лоба - чи немає гарячки?
– Це просто перевтома, - констатував він. - Не хвилюйся, Орисю, хлопці подбають про неї...
Ванна була готова. Орисю знов взяли на руки, роздягнули і ніжно опустили у гарячу воду.
Це була справжня насолода. Дівчина заплющила очі і кілька хвилин ніжилася у цьому імпровізованому "морі".
Ванна була велика - цілий басейн, розрахований, мабуть, на десятьох. Не глибокий, але просторий.
Коли Орися відкрила очі, навколо було багато хлопців. Було їм років по двадцять. Всі гарні, з атлетичної побудовою тіла та накачаними м'язами. А очі! І сині, і блакитні, і темно-карі, і зелені...
Хлопці були одягнуті у мініатюрні плавки, що ледве приховували велетенські прутні.
Один за одним, вони спустилися до басейна. Двоє взяли Орисині ноги і почали цілувати пальці. Ще двоє почали цілувати пальці рук. Решта хлопців по трохи приєднувалася. І хтось вже цілував ікри, стегна. Хтось торкався губами ліктів, плечей, живота...
І так добре стало Орисі серед тих поцілунків! Так тепло!
© Олександра Шелковенко (Саша Шло)
Портрет
Я - СУМівка. Їжджу на таборівки, шаную батьків і традиції. Цього літа я виграла змагання зі спортивного орієнтування. Подруга комендантка похвалила мене і вручила приз - портрет Степана Бандери.