Треба було збиратися. Адже сьогодні "Просвіта" влаштовує вечір пам'яті Івана Франка під назвою "На шляху поступу ми лиш каменярі".
Оксана одягнулася - цнотливо, але ошатно, як пасує чемній українській дівчині.
Вечір проходив у Будинку молоді. Велика зала була майже порожнею. Лише у перших рядах сиділи глядачі. Були вони, переважно, сивочолі. А як ні, то вже напевно старші за сорок років. Молоді майже не було. Окрім Оксани була ще Марійка з місцевого відділення ЛУУ - Ліги Українок України. І ще якись хлопець. Оксана ніколи раніш його не бачила. Хлопець був у білій футболці та синіх порваних джинсах.
"Звідки ти такий узявся? - роздратувалася Оксана. - Чи то не розумієш, що тут - культурний національно-просвітницький вечір?! Ось що бува трапляється, коли молодь відриває себе від чистого джерела рідного слова! Новітні манкурти!"
Хлопець сидів тихо. Він був впевнений у собі і його не хвилювали підозрілі погляди інших запрошених. Він ввічливо слухав ораторів, але Оксані чомусь здавалося, що його нудить. Іноді іронічна пробігала губами хлопця.
– ...І ось тут, - продовжував оратор, - творчість Каменяра ніби відтворює Заповіт великого генія українського народу, нашого національного пророка Тараса Григоровича Шевченка. Прошу всіх встати й заспівати Заповіт.
Всі повставали з місць. Сама не знаючи як, Оксана опинилася поруч із незнайомим хлопцем. Вона чула, як він співає разом зі всіма. Він добре знав слова... Цікаво, хто він і звідки? Оксана перебрала у пам'яті всі просвітницькі заходи за останні два роки. Ні, він не був на жодному з них - вона б запам'ятала.
Коли урочиста частина закінчився, Оксана насмілилася звернутися до хлопця.
– Вам сподобався вечір? - спитала вона.
– Жахливо, - відповів хлопець. - Ніби повернувся у сімдесяті роки.
Оксана була вражена. Як можна таке казати?!
– А що саме не сподобалось? - дипломатично вимовила вона.
– Все, - просто відповів хлопець. - Отой патос, оці застарілі штампи, банальні приклади...
– Але ж це наша українська духовність! - перервала Оксана. - Наша доленька - нести її народові! Відкривати людям скарбницю рідної культури!
– Народові? - з іронією повторив хлопець, дивлячись на глядачів. Їх було не більш від тридцяти.
– Це тому, що люди не знають про нашу діяльність. Бо їм замулили очі, відірвали від рідного коріння! Ми, просвітяни, намагаємось це змінити!
– Я бачу, - з не меншою іронією сказав хлопець.
І тоді Оксану прорвало:
– Та хто ти такий, щоб нас засуджувати?! - несподівано для себе розлютилася вона. - Що ти сам зробив?!
Хлопець м'яко посміхнувся до неї.
– Я роблю те що можу, - спокійно зауважив він. - Те, що вважаю необхідним.
– Тобто? - спитала Оксана.
– Тобі й справді цікаво?
– Так... правда...
– Тоді ходімо.
Вони піднялися на порожній балкон і сіли у крісла. Звідси було видко спорожнілу сцену та вицвілі декорації. На декораціях було зображене українське село, на фоні якого позувала вагітна Катерина. Катерина залишилася тут ще з торічного Шевченківського вечора, пережила вечір Лесі Українки та Панаса Мирного і дотягнула до Франківського.
Хлопець розповідав. Їх було коло тисячі - зі всієї України. Їхня організація назвалася "Дія". Ні, вони створили її самі, без допомоги. Навіть без фінансування. Їхня мета? Говорити українською.
– Це все? - здивувалася Оксана.
– А хіба цього замало?
Говорити українською усюди - у містах та містечках, у потягах та літаках, у автобусах та маршрутках. Не треба патріотичних лекцій. Не треба цитувати великих поетів. Просто жити: купувати хліб, питати котра година, їздити у автобусах, розмовляти про сучасну музику та роботу. Але все це - українською. Хай люди знають, що наша мова живе не тільки у підручниках, селах та на заході. Що нею можна спілкуватися і на сході, у містах. Що її носіями можуть бути молоді сучасні хлопці та дівчата.
У розпачі хлопець взяв її за руку. Оксана не відібрала її. Дівчину заворожував цей незвичайний цікавий чоловік, такий на схожий на Миколи Даниловича, їхнього керівника.
"Каменяр, - подумала вона про хлопця. І раптом, несподівано для самої себе: - Мій каменяр..."
Оксана відчула подих хлопця на своїй щоці. Вона бачила, як його обличчя наближається до неї. І раптом їхні губи зустрілися.
Це був порив! Оксана не розуміла, що робить. Не впізнавала себе. Без сорому дозволила вона хлопцеві себе цілувати. І він користувався дівочою слабкістю. Його нахабні губи обціловували її щоки, шию... Він підвів її руки до свого обличчя і почав цілувати пальці та долоні. Оксана не зупиняла його.
Аж потім сталося немислиме. Хлопець підвів у гору її вишиту блузку, розстебнув ліфчик і доторкнувся губами до її оголених персів.
Попри страх і сором, Оксана відчула, що їй це приємно.
"Я низька! Пропаща! - думала вона. - Що сказала би Леся Українка?! А Пророк?"
Перед очима матеріалізувався образ Кобзаря.
"Встидайся, дівко!" - казали його очі.
Це додало Оксані сил.
– Ні... - простогнала вона. - Ні! Зупинися!
Хлопець підкорився. Він здивовано дивився на неї.
– Я... не можу. Я порядна. - намагалася пояснити вона. - Ти хороший, але... я... віддана Кобзареві та просвітницькій діяльності.
– Ну то як знаєш, - потиснув плечима хлопець. Він поцілував Оксанину руку та пішов геть.
"Зачекай!" - хотіла вона гукнути йому у слід. Але не наважилася.
Весь наступний тиждень вона думала тільки про нього. Пригадувала його слова, його голос. Навіть суворий погляд Кобзаря на портреті нагадував їй іронічну посмішку незнайомця.
"Він герой, - думала Оксана. - Справжній козак! Ой, де ти тепер, козаченьку?"
Він з'явився несподівано.
У той вечір Оксана залишилася черговою у "Просвіті". Вона вимила підлогу і відкрила томик Коцюбинського.
На вулиці йшов дощ. Великі краплі били у віконне скло.
Хтось постукав у двері.
– Це я, - сказав знайомий голос.
Оксана відчинила. Хлопець стояв на порозі. Він був весь мокрий.
– Ходи до мене! - сказав він і Оксана не могла не послухатись.
Він обійняв її великими сильними руками і притулив до себе.
Дощ лив на них з неба, але їм це було байдуже.
– Як довго я чекала на тебе! - прошептала вона.
– І я... - сказав він їй на вушко.
І тоді він поцілував її у щоку. Оксана не зупинила його.
– Ходімо до "Просвіти"? - запропонувала вона.
Він погодився.
– Нам треба ся переодягнути, - зауважила дівчина. - Ось тобі правдиве козацьке вбрання!
Вона відкрила гардероб Етнічного ансамблю українських народних танців "Просвітяночка" і обрала найкращий козацький костюм. Для себе вона взяла костюм Марусі Чурай.
– Почекай на мене тут... - сказала вона хлопцеві.
Оксана зайшла за ширму, зроблену з агітаційного плакату Конґресу Українських Націоналістів.
Зняла з себе мокрий одяг.
– Ой ти, дівчино, з горіху зерня! - подумала вона, подивившись на себе у дзеркало.
Раптом почула кроки хлопця. Не спитавши дозволу, він зайшов за ширму.
Ой, лишенько! Він був голий!
Оксана хотіла закричати, але негідник закрив їй рота гарячим поцілунком. Він взяв дівчиноньку на руки і посадив її на стіл, на відкритий "Кобзар", що вона читала на ніч. Дівчина відчула під сідницями знайомі сторінки. Вона заплющила очі і дозволила хлопцеві робити все, що той хоче.
А він хотів багато. Він цілував її гарячими палкими губами, і Оксана поринула у солодке море насолоди. Його губи безупинно гуляли чистим дівочим тілом. Оксана відчула несподіваний, але нічний дотик: хлопець цілував маленькі губочки її розкішниці.
"Ой, розкішнтцю! Розкішницю моя, - подумала Оксана. - Ось і дочекалася ти свого хороброго козака..."
Хлопець завзято пестив її. Дівчина відчула, як краплиночки її соку стікають на мудрі сторінки "Кобзаря". "Кохайтеся, чорнобриві!" - пригадала вона заповіт Пророка.
Хлопець зупинився. Він став біля неї на повний зріст і зробив щось таке, від чого стало боляче.