Тепер вони верталися додому і були веселі: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собі, як сьогодні тупцялись у якійсь губернській писарні та розмовляли з панками. Дядько в капелюсі витяг тим часом з кишені критого кожуха курецьке знадіб'я та й почав поважно длубатись у кисетині, добуваючи звідти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як він узявся був до сірників, я попрохав його не курити, показавши на напис.
— Хіба? — підвів він голову і глянув за моїм пальцем, читаючи: «Для не-ку-ря-щих». — А й справді, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звісно, під яким правом чоловік є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цієї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б і нічого б ви зо мною не вдіяли, — казав він, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн із люльки.
— Тоді б я нічого вам і не казав, бо й я корився б тоді тому праву.
— Хіба? — спитався він, зашморгнувши зразу кисет і знову, як і перше, підводячи голову. — Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди під право хилилися, а пан — ні. Це вже я вивірив і на оцьому курійстві, бо мені була така притичина.
— А яка ж саме притичина вам була? — запитавсь я, зацікавившись.
— То справді притичина! — засміявся старий сивий дід, товариш мого курія.
— Чудасія! — додав тоненьким голосом другий товариш — худий гостроносий чоловічок, швидкий на рухи. — Я б такого і не вдав, як Данило — не витримався б. Бо це треба як затятися, то вже щоб і не зрухнутися із свого.
— Так, може б, ви й мені розказали про вашу пригоду? — попрохав я Данила.
— А таки й розкажи, Даниле, панові, розкажи! — задріботів тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. — Воно чудне, ну й чудне!
Данило помовчав трошки, всміхаючися з-під рясного темного вуса в невеличку бороду, і загомонів:
— Та що ж там такого?… От собі, звичайно, чоловік щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мізкує. Отак і я… Що так воно дивно на світі: усі люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик — одно життя, а пан — зовсім інше. І шана кожному не однакова: зараз пан увіходить куди, то лакей підбігає й кланяється, і пальто панові скидає, і говорить: «Пожалуйте, пожалуйте!» Ще й двері ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сіром'яга, туди ж поткнися, то зараз: «Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!» І зараз тії двері, хоч би й навстіж зяли, то зачинить… Ну, сказати, лакей, то, звісно, панська помийниця, — яких помий туди влий, такими й смердітиме… така вже в нього душа… так же й інші туди ж… Чого ж воно так? Невже через гроші? Бо в пана грошей багато: зараз він лакеєві тиць у руку, — він йому й кожушинку скине, і двері прочине… Або хоч от на машині: сідаєш у третій клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а іноді й межи плечі наштовхає, а такісінський собі мугиряка, як і наш братчик, тільки що з гудзиками… А пан за великі гроші сідає до первого класу, то вже він там на кондухтора гримає, а той тільки все — «як завгодно»… Мат-тері його ковінька, як же воно недобре на світі зроблено!.. Ну, та вже, — думка в мене, — нехай собі там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на світі жити, щоб ніхто тобою не поштурхував, а щоб сам собі пан був! Їздять пани у первому класі, поїду й я! Біс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожію. Хазяйствечко в мене хоч там і не велике, та не зовсім і мале, а син у мене один, — роботящий паруб'яга, — то все воно йому самому припаде… от там хіба ще за дочкою що дам, а більше нікого й нема. Отак собі надумавіпися, — це було цієї осені, — та й лаштуюсь у дорогу, та й нікому не хвалюсь. У мене в городі було- таки й діло до знайомого чоловіка. Як прийшов той день, — удяг добру чумарчину, узяв карбованців із двадцять грошей та й на станцію вже б то йти. А жінка:
— Що це ти, чоловіче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими ділами? Тільки гроші переводиш.
А я на сміх і кажу:
— Піду панського права добувати.
— Тю! — каже. — Чи ти не здурів? Чи тобі на світі жити надокучило?
— Ні, — сміюся, — тільки надокучило мужицьке право.
— Що ж ти робитимеш? — питає, а сама, бачу, вже й боїться, й роботу покинула, і не знає, що їй і казати.
— А що ж я робитиму? Де пани бувають, там і я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів.
Вона як заголосить:
— Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навіки! Та тебе ж закатують, та тебе ж на Сибір завдадуть або на Соколиний острів запроторять!.. Та там же гаду-гаду, що й ступнути хрещеній душі ніде… (І звідки вона те знає — про той гад?) Та діточок же наших дрібнесеньких посиротять!.. А вони, ті діточки, таки й дрібнесенькі: сина цієї осені оженив, та й до дочки вже ті, що куниць шукають, рипаються… Гаразд хоч, що обох на той час у хаті не було, а то б і їх стара до лементу призвела. Уже не радий, що й признався. Почав її вмовляти, почав їй тс та се… Так-сяк розважив, затихла… Затихла, а сама своє думає: як випроваджала, то так сльози і бринять на очах… І шкода мені її, і самому неначе трохи смутно стало, — ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцію. Прийшов. Узяв білета первого класу… таки дали, нічого й не сказали… Ов-ва! Та й дорого ж, нехай йому всячина!.. Це так, що не дурно папське право достанеться!.. Ну, та дарма: один той день, що батько у плахті. Вийшов я до вагонів, подивився, де синім помальовано, — ото й мое. Так просто й чимчикую у первий клас… А назустріч із вагона кондухтор.
— Не сюди, не сюди!.. — гримає. — Куди пхаєшся? Наперед іди, — там третього класу вагони. А я таки собі тиснуся.
— Чи ти чуєш, мурло, що я тобі кажу? Не тут третій клас, а спереду.
— Та чого ви гукаєте? — відказую. — Мені й не треба третього класу, а первого, — та й показую йому білета.
— А, панові білета несеш, — ну, иди, коли так… Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, — та й побіг далі.
Брешеш, думаю, я сам собі пан. Та й посуваюся у той первий клас. Іду, а самому таки трохи моторошно. Увійшов туди. Бий тебе сила божа! — відразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе проліз тісненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсім панська світлиця: тут тобі й столики, тут тобі й постелі, тут тобі й тапчани… Народу не дуже багато: панів кількоро та паній двоє, бачу… Сидять пани, — треба й мені сідати. Набачив порожнє місце, підійшов та й сів на тапчанику та так і пірнув у нього!.. Ну та й м'яко!..
— Мужичок, а мужичок! — каже мені панок молоденький з білявенькими вусиками позакручуваними. — Не туди попал, тут первий клас.
— А так, — кажу, — пане, первий.
— Ну, так зачим же ти, — каже, — сюди, коли тобі в третій?
— Ні, — кажу, — мені іменно в первий, а третій мені тепер не в моду, бо в мене білет не туди.
— Што ти, — каже, — вигадуєш абищо!
— Чого б же я вигадував? — одказую. — Подивіться самі.
Та й даю білета. Глянув він раз, два… знизнув плечима… Тоді ззирнувся з іншими панами. А ті слухають, що ми говоримо.
— Справді, — каже до них, — у нього первого класу білет.
Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.
— Хто ж це тобі дав? — питають.
— Ніхто, — кажу, — мені не давав, я сам собі купив.
— Нащо ж ти його купив? Це ж дорого — у третьому класі дешевше, — озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.
— А дешевше, — одвітую.
— Так нащо ж ти сюди купив?
— А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.
Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:
— Правду говорить.
А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько: