Сидить Наталя й голосно веснянки вигукує:
І далеко по воді розлягається тоненький голосок:
Розвилися садки, та густі-густі — як ліс. І справді, це вже не садок, а ліс густий, а під дубком сидять вони вдвох: Наталя та її подруга Оксанка… Це вони сюди заховалися від батька Наталиного: він прийшов додому п'яний і хотів Наталю бити, а вона вирвалась і втекла, і тут вони з Оксаною заховалися… Вони одна одну так люблять… Обнявшись, оповідають одна одній про своє горе й щастя… Старша й дужча Оксана пригортає до себе маленьку Наталю, пригортає й цілує… Ох, як гарно, як любо! Коли це відразу як гримне щось над їми… Озирнулися вони, — аж позад них батько Наталин п'яний… Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побігла…
— Стривай! Куди ти? Чи вона здуріла? Кілька рук ухопило її, держать.
Вона розплющує очі й бачить, що нема ні лісу, ні Оксани, ні батька, — круг неї дівчата, держать її й говорять:
— Як ісхопиться сонна, як побіжить!.. Чого ти? Наталя спершу не знає, що їй казати, тоді відмовляє:
— Злякалася… щось загриміло…
— Загриміло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали.
Озирнулася Наталя й бачить, що круг неї дівчата встають, убираються… Ще вся тремтячи з переляку, вона й собі почала вбиратися, коли це знову несподівано вдарив дзвоник і примусив її здригнутися… Тяжко-сумний був той день Наталі. Вона почувала всією своєю душею, що минулося її щастя, що не побачить вона села рідного, лук квітчастих, гаїв зелених; не обніме її, не пригорне, не приголубить Оксанка… Сльози бризнули з очей у Наталі, як вона згадала Оксанку… Як вона житиме тут без неї? Тут і дівчат багато, та всі вони не такі: всі чужі, нема рідних, нема подруги… Вона втекла від їх, забилася в куточок і сиділа там мовчки. Діти знайшли її, силкувалися витягти звідтіля, займали її, але вона мало й озивалася. Деякі сміялися з неї, що вона така дика, деякі жаліли її, але й ті, що жаліли, не були такі, як Оксанка, і Наталі вони були чужі. Вона сиділа й мовчала. Діти її кинули. І пішли дні за днями. Серед людей жила Наталя в самотині. Жила? Ні, вона не жила. Вона слухалася — дзвоника. Дзвоник будив її — вона вставала, кликав снідати — вона йшла, велів учитися — вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати — вона слухалася. І так усе: сон, їжа, гулянки, наука — все дзвоник велів, промовляючи своїм гострим, ухові дошкульним голосом. Тепер у неї не було своєї волі — він усю забрав. А вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши, вибігати на волю і ввесь день робити, що хочеться: бігати, сміятися, борюкатися, плюскатися в чистих хвилях оточеної зеленими очеретами річки. Ото життя! А тут нема життя, бо він одняв волю. Їй стало здаватися, що він живий і що навіть начальниця слухається його й через те вона така завсігди однакова… Її, Наталю, дзвоник знає і вмисне так вигукує, бо хоче їй дошкулити. Вона, звісно, знала, що це не так, але не могла збутися тієї думки. І вона зненавиділа його. Вона зненавиділа його всією своєю душею, всім своїм серцем, всіма своїми думками. Темними ночами вона думала про те, як би його збутися. Розбити? Але ж він міцний і високо висить. Утекти від його? Не було куди. Зненависть задавлена почала перемінятися на одчай. Ніколи Наталя не вирветься з тієї тюрми, не збудеться свого ворога. Хіба що надзвичайне зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть її відціля?
Може, батько схоче назад її забрати? Може… багато ще дечого думало бідне дівчатко, але нічого того не робилося, і вона знала, що нічого й не зробиться. Безнадійність страшна обняла Наталю… А життя йшло все одним ладом. Вона їла, пила, спала, вставала не з своєї волі, а з чужого наказу. Незрозуміла їй шкільна наука пригнітила їй мозок, упевнила її, що вона, Наталя, дурна, нічого не хоче сама розуміти й повинна робити одно тільки: питатися старших та їх слухатися. Коли хочеш ступнути, то спершу спитайся, а тоді вже ступни. Інші дівчата часто дурили начальницю: робили крадькома, не питавшися. Вона так не могла: дуже вже пригнічена в неї голова була. Може, ще занадто правдива була й занадто полохлива. І вона жила дивним життям: життям без своєї волі, без надії. З покірним нерозумним виглядом вона слухалася всього, що їй велено, не робила нічого, чого їй не наказувано. З подругами мало коли й гралася, але часто ховалася від усіх у садку й сиділа в гущавині сама нерухомо. Спершу вона ховалася таким робом, щоб виплакатися, а тепер рідко коли плакала, а тільки сиділа й дивилася: як листя зелене коливається, як жучок лізе. Їй подобалося це: їй тоді було спокійно. Подругам і начальниці вона здавалася байдужою до всього, і дівчата вже продражнили її Сонною Середою — така вона була з погляду. Хоч вона спала мало: вночі більше лежала тихо, нерухомо і згадувала, як листя зелене коливалося, як жучок ліз… Іноді своє село згадувала… В душі маленькій, дитячій глибоко й далеко від людського ока ховався тяжкий біль… І ніколи не переставало боліти.
У дворі в їх був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з його воду, Наталя перехилилася через цямриння й дивилася вниз. Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!..
— Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш, — сказали їй дівчата.
— То що? — спиталася Наталя.
— От дурна! То жити не будеш.
Вона знову хотіла сказати: то що? — та спинилася й не сказала.
Але другого дня, як нікого поблизу не було, вона знову підійшла до колодязя й почала зазирати в його: її чогось тягло туди. Саме в цю мить дзенькнув дзвоник, і вона аж уся затремтіла. Але дивна річ: з того дня, тільки почує вона дзвоника, зараз їй згадується колодязь, і глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи довго падатиме, поки води досягне? З того часу думка про колодязь не покидала її. Ворог її, дзвоник, шістнадцять разів на день нагадував їй про його. Як він дзвонив, їй здавалося, що він так і вимовляє: топись! топись! топись! Він зучив її до цієї думки, і ця думка запанувала над нею цілком. От тільки що перехилятися через цямрину Олександра Петрівна гостро заборонила… Але ж ця думка так її пече… Вона мало не зовсім перестала спати за нею. Запаморочена голова мало що стала розуміти до пуття. Вона не працювала, в їй цілком запанувало тільки дві речі: глибокий-глибокий колодязь і заборона перехилятися в його…
Одного разу Наталя обібрала такий час, що Олександра Петрівна сама була в своїй хаті. Вона підійшла до її дверей і постукала. Серце в неї замирало…
— Хто там? — озвалася Олександра Петрівна.
— Це я.
— Хто?
— Наталя.
— Чого тобі? Іди.
Вона ввійшла і стала біля порога. Олександра Петрівна сиділа за столом і щось писала, її худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вікна своїм профілем. Як і завсігди, воно було спокійне, без усміху.
Наталя стояла й дивилася на неї.
— Ну, дак чого ж тобі? — І начальниця повернула голову до Наталі і, з пером у руці, дожидалася, що та скаже.
— Олександре Петрівно, дозвольте мені втопитися в дворі в колодязі! — промовила несміливо дівчина.
— Що?!
— Дозвольте мені втопитися…
Олександра Петрівна встала, підійшла до неї ближче і глянула на неї.
— Ти хвора?
— Ні.
— Дак що ж ти кажеш?