Тож Георг і обмежувався тим, що завжди писав другові про різні дрібниці, які впадають на думку, коли сидиш собі в неділю й, не поспішаючи, пригадуєш усуміш, що збреде в голову. Він не хотів нічого іншого, як тільки зберегти в пам'яті друга те незмінне уявлення про рідне місто, яке в того склалося вже раніше.
Так і сталося, що Георг уже тричі повідомляв у листах, писаних з великими проміжками часу, про заручини зовсім нецікавого чоловіка з такою ж нецікавою нареченою, так що, всупереч його намірам, друг раптом виявив велике зацікавлення цією подією.
Так склалося, що Георг про подібні речі писав другові багато радніше, ніж зізнався б у тому, що він сам місяць тому заручився з панною Фрідою Бранденфельд, дівчиною з заможної родини. Він часто говорив зі своєю нареченою про свого друга та своєрідний характер листування з ним.
— Він напевно не прибуде на наше весілля, — казала вона, — а я однак маю право знати твоїх друзів.
— Я не хочу його турбувати, — відповів Георг, — прошу правильно розуміти мене: він імовірно прибув би, принаймні так мені здається, але зробив би це з примусу й почував би себе пошкодованим, імовірно, заздрив би мені, а вже напевно був би невдоволений самотньо повертатися назад, не мавши змоги ніколи цього невдоволення позбутися. Самотнім — уявляєш собі, що це значить?
— Добре, але чи не має він змоги про наше одруження дізнатися з іншого джерела?
— Що ж, я не можу цьому перешкодити, але при його способі життя це малоймовірне.
— Як ти таких друзів маєш — так тобі, Георгу, взагалі не слід було б заручатися.
— Так, це наша спільна з тобою помилка; але я й тепер не зробив би інакше.
А як вона тоді, важко дишучи під його поцілунками, ще додала:
— І все ж це образливе для мене, — він подумав, що не буде ніякої шкоди, як про все докладно другові написати. «Такий я є, й таким він мусить мене знати, — подумав він. — Я не можу викроїти з себе людину, яка краще, ніж я, відповідала б для дружби з ним».
І справді, він повідомляв свого друга в цьому довгому листі, написаному у неділю перед обідом, про свої заручини такими словами «Найкращу новину я залишив на закінчення. Я заручився з панною на ім'я Фріда Бранденфельд, дівчиною з заможної родини, яка тут оселилася задовго після твого виїзду, тож ледве чи ти можеш щось про неї знати. Ще буде інша нагода розповісти тобі докладніше про мою наречену, сьогодні ж вистачить сказати, що я дуже щасливий і в наших взаєминах з тобою змінилося хіба те, що в моїй особі досі ти мав звичайного, а тепер матимеш щасливого друга. А поза тим ти в особі моєї нареченої, яка передає тобі сердечний привіт і ближчим часом напише сама, матимеш теж щирого друга, що для такого самотника, як ти, матиме неабияке значення. Я знаю, тебе тримають там безліч різних справ, але чи не могло б моє весілля стати доброю нагодою на те, щоб відкинути геть до біса всі перешкоди й відвідати нас? Проте хоч і як там діялося б, роби як знаєш і як тобі краще виглядає».
З цим листом у руках Георг довго сидів у себе біля письмового столу, обернувшися до вікна. Одному знайомому, який, проходячи завулком повз будинок, привітав його, він відповів ледь помітною усмішкою.
Нарешті поклав листа до кишені й, вийшовши з кімнати, подався маленьким переходом до батькового покою, в якому не був уже щось з кілька місяців. У цьому й не було якоїсь потреби, бо він постійно зустрічався зі своїм батьком у конторі, обідали вони одночасно в тій самій їдальні, щоправда, з вечерею кожен влаштовувався на своє уподобання, але потім, якщо Георг не зустрічався, як це найчастіше траплялося, з друзями чи тепер не відвідував свою наречену, вони ще якийсь час сиділи в сальоні кожен зі своєю газетою в руках.
Георга те здивувало, що батькова кімната була така темна навіть цього соняшного ранку. Він помітив, що таку густу тінь кидав мур, який підносився за вузеньким подвір'ям. Батько сидів при вікні в куточку, прикрашеному різними предметами, що нагадували про покійну матір, і читав газету, яку тримав якось боком перед очима, щоб ніби тим робом компенсувати слабість свого зору. На столі стояли рештки сніданку, як видно, спожитого незначною частиною.
— Ага, Георг! — мовив батько й відразу ж рушив йому назустріч. Його важкий шляфрок розкривався при ході і поли плуталися йому в ногах.