— Звичайно, так, я грав комедію! Комедія! Влучне слово! Бо яка ще втіха лишалася старому, овдовілому батькові? Скажи — і в ту мить, поки відповідатимеш, будь моїм улюбленим сином, і — що лишалося мені в темній комірчині, переслідуваному зрадливим персоналом, ветхому днями старому? А мій Син жив, посвистуючи, укладав ґешефти, підготовані мною, з дурної радости ходив на голові й дивився на батька з гордовитим виглядом, наче й справді порядна людина! Гадаєш, я не хотів би тебе любити, я, що тебе породив?
«Тепер він похилиться наперед, — подумав Георг. — Аби лиш не впав і не забився», — це питання дзвеніло йому в голові.
Батько нагнувся, але не впав. І тому що Георг не підбіг до нього, як можна було б сподіватися, випростався знову.
— Лишайся там, де стоїш, ти мені не потрібен. Гадаєш, що маєш силу підійти, але не підходиш тому, що сам того не хочеш? Тільки не помиляйся! Я все ще багато сильніший-за тебе. Якби я був сам, можливо, й змушений був би поступитися, але мати віддала мені свої сили, і ми з твоїм другом прегарно порозумілися, усі твої клієнти отут у мене в кишені!
«Дивись, навіть у сорочці має кишені», — подумав Георг, і йому здалося, що однією цією фразою він міг би скомпрометувати його перед усім світом. Але ця думка тільки на мить прийшла йому в олову, бо він відразу ж і забув її.
— Тримайся лише своєї нареченої і спробуй з'явитися мені з нею на очі, я її так одшию, що ти не встигнеш й отямитися!
Георг скривився, ніби з недовір'я до батька. Батько ж лише кивнув головою в той кут, де стояв Георг, наче б підтверджуючи цим свої слова.
— Добра була мені розвага, коли ти прийшов до мене й запитав, чи треба писати твоєму другові про заручини. Таж він знає все, дурний парубче, він знає все! Я ж йому написав, бо ти забув відібрати мені письмове приладдя. Тому він уже кілька років і не приїздить, бо все сто раз ліпше від тебе знає, твої листи, пожмакавши, викидає геть, а мої — читає з правої руки.
Він так захопився, що змахнув руками над головою.
— Він знає все тисячу разів ліпше! — вигукнув знову.
— Десять тисяч разів! — сказав Георг, щоб перекривити батька, але ще на його устах ці слова прозвучали зовсім серйозно.
— Я вже не від сьогодні чекав тієї миті, коли ти прийдеш із цим питанням! Ти гадаєш, що мене турбує щось інше? Гадаєш, я читаю газети? Ось вони! — і він кинув Георгові під ноги газету, що якимось чином опинилася в ліжку. Якась стара газета з не відомою Георгові назвою.
— Як довго ти вагався, доки не дозрів остаточно! Мати встигла померти, їй не пощастило втішитися своїм сином, твій друг гине десь у Росії, уже три роки тому, зжовклий, він ні на що не був придатний, а я, сам бачиш добре, який я став. Таж тобі не повилазило!
— Виходить, ти шпигував за мною? — вигукнув Георг.
— Мабуть, ти хотів це раніше сказати. Але тепер воно вже не до речі,— ніби між іншим мовив співчутливо батько. І голосніше: — Отож, тепер ти знаєш, досі ти думав тільки про себе, а воно — діяв не тільки ти. Був ти гейби невинною дитиною, але в дійсності ти диявольський чоловік! — І тому знай: я прирікаю тебе на смерть — через утоплення.
Георга ніби здуло з хати, лише звучав йому в ухах удар, з яким батько гепнувся на ліжко. На сходах, по яких гнав, наче по гладенькій похилій площині, він збив із ніг покоївку, що йшла нагору прибирати помешкання.
— Ісусе! — вигукнула вона й прикрила обличчя фартуком, але він уже зник за дверима. Коли вискочив з брами, його потягло через дорогу до води.
Відразу вхопився за поруччя, як голодний за їжу. Перемахнув через нього, як вправний гімнаст, яким він на втіху батькам і був за своєї молодости. Ще тримаючися ослаблими руками за поруччя, вичекав автобуса, який легко міг заглушити його падіння, із вигуком: «Дорогі батьки, я ж вас весь час любив!» — кинувся в воду.
Саме в ту мить на мосту тривав жвавий рух.
СІЛЬСЬКИЙ ЛІКАР
Я опинився в скрутному становищі; треба було терміново їхати; важко хворий чекав на мене в селі, віддаленому на десять миль; сильна снігова хуртовина виповнювала великий простір межи мною й ним; легкий візок на високих колесах, саме такий, що придатний для сільських доріг, я мав; загорнувшись у хутро, з торбинкою для інструментів у руках, я стояв на подвір'ї, готовий у дорогу; але не було коня. Мій власний кінь у висліді перенапруження цієї холодної зими сконав минулої ночі; моя служниця бігала тепер по хатах, щоб у когось позичити коня; але на це не було жадної надії; я знав це і, дедалі більше засипуваний снігом, дедалі неповороткіший, даремно стояв і чекав. На воротях з'явилася дівчина, помахуючи ліхтарем, сама; звичайно ж, хто позичив би тепер коня на таку подорож? Заклопотаний і розгублений, я мимохідь ударив носаком у струхлявілі двері давно не вживаного свинюшника. Вони відкрилися й захиталися на завісах сюди й туди. Звідти пішло тепло й дух, наче б від коней Каламутний стаєнний ліхтар хилитався всередині на мотузку. У низенькому хлівчику, зігнувшись у три погибелі, сидів якийсь чолов'яга й уп'явся в мене синіми очима.