Несподівано спіткнувсь дід чогось на цьому слові, мов водою те слово захлинуло дідові в горлі.
Нахмурив брови дід, блимає сердито очима, щось бубонить...
Ніздрі роздуваються, дихає важко, гаряче.
Заніміли всі, чекають.
Знову вишнево засяяли очі, знову замріли в очах базари:
Низько, до самого столу схилив дід сиву голову.
Стало тихо.
Зглибока, тремтяче зітхнув дідовий син:
- Ні, вже, мабуть, не співати дідові...
Хтось щиро, стиха, з болем:
- Який же жаль!
Мовчки, тихо, суворо під’їжджали до веранди візники... А з дідом одразу щось непевне: застогнав дід, зубами скрипнув, в один бік метнувся, в другий - незчулися, як ухопив обіруч руку своєї молодої сусідки.
- Діду! Тату! - в кілька голосів разом крикнув сполоханий дідовий рід.
А дід жадібно припав уже губами до ніжної смуглявої руки, мов цілющу воду з неї пив, молодящу.
- Оце дід! - здивоване, бадьоре вирвалось із гурту.
Дівчина спершу злякано шарпонулася од діда, далі схопилась, засміялась, відважно, по-молодому вхопила в обійми сиву дідову голову, і зразу всі почули, як задзвенів край недоспіваної дідової пісні.
Зашарілась, ухнула, сіла, затуливши обома руками лице.
І стоїть уже дід - молодий, як до вінця: мов обвіяла, обсипала дівчина поморщене лице його ніжними пахущими червоного маку пелюстками.
Виляски, сміх, гамір...
Озирнувся дід - і обмарило його: приверзлося на мить - літа вертаються.
І руки тремтять, і очі сяють, і горить у дідові кров:
- Коли так, та коли так же...
Швидко пригнувся головою до коліна, зубами розірвав зашиту кишеню, витягає потайний гаман, ремінний, старий...
- Музиків!
Сміються.
Коли надумав дід - пізно.
Слухає - шумлять уже молодим вітром:
- Час їхать.
- Їхать! Їхать!..
- Прощайте, діду, на той рік сподівайтесь!
І вже на возах...
Стрепенувся дід, задихався, до коней:
- Не пущу!
Син хапається за голову:
- Це вже буде мороки з дідом.
Шепнув кілька слів двом своїм синам, молодим бороданям, дідовим онукам. Лагідно, почтиво, проте міцно, як залізом, взяли діда під руки.
В піт діда кинуло, рвонувся, аж онуки заточились:
- Стійте, кажу вам!
Візники - по конях, гості - за шапки, тільки шапками помахали...
Полетіли, як привид чарівний, невблаганні, неповертані..
І погаснув недовгий дідовий сон.
І знову сідали йому на плечі дев’яносто без трьох...
Примутніли од туги дідові очі. Озирається, не впізнає... глухо до онуків:
- Ви хто такі?
В очах і в голосі зростає тривога:
- Стій! Куди це ви мене тягнете?
Зразу шарахнувся назад, як сполоханий кінь, упершись невидющими очима у захід:
- Де це горить?
На заході, на вишневому камені, на півнеба розкинувши заграву, розпалахкотівся огонь, полум’ям сягаючи аж до ніг. Здавалось, перед очима шугали всі іскри, і ось-ось займеться як не рукав, то пола на одежі.
- Що це горить, питаю?
- Схаменіться, діду, ніде нічого не горить, роздивіться краще - то так сонце заходить. Ніч буде. Спати час.
- Ой, брешете.- Дід - гарячий увесь, тремтить...
Гостро, допитливо дивиться у вічі онукам, і не йме він віри ні лагідним осмішкам, ні спокійним очам. Бо знає дід - не мають вони до старого жалю - сміючись, жартома в огні хочуть живого спалити.
Гнівом, тугою загораються очі в діда, жили напружились, як мотуззя, м’язи на руках випинаються, мов ремінні. Упирається дід у землю ногами, аж землю риє, аж груддя піску розлітається з-під ніг, і геть аж у селі оддається усім тут знакомий, невпокійний дідовий Арсенів голос:
- В огонь діда! Спалить діда!..
А десь уже за лісом, в смуток молодий повивши, кудись односили гості дідову пісню:
І пахло в повітрі п’яним зіллям, тим чарівним зіллям - молодощами. Зелено палали сосни.
Стою, схилившись, на веранді один, задуманий. Перед очима - мій вечірній театр, грандіозне видовище кольорів і тіней, що ними, здавалось, зринали на сонця заході події й турботи за минулий день.
В театрі догорає; тільки десь у куточку над лісом темні силуети акторів дограють останню сцену: коло жаркого осіннього огника в густій темряві ночі сидять пастухи в степу... до їх наближається мандрівник - постать-монумент. Заклопотаний, смутний, мов, шукаючи волів, з степу приблудився... Шапку знявши, голову схиливши... питається, і тихий його голос: «Не бачили, не чули - не їхали мої літа?» - «Які ж твої літа?» - «Мої літа мальовані, а їхали кіньми вороними - як громи гриміли».- «Еге, чоловіче,- і бачили, і чули: за круту гору помчали твої літа кіньми вороними».