Вийшли на улицю. Ніч була морозна, зоряна.
В будинку у директора заводу горіли веселі, яскраві огні. Стали говорити про читання, і Муляр почав висміювати панську витівку. У Вови нило всередині, і він нічого не слухав. Мимоволі озирнув він цю свою компанію, опухлі од п’янства лиця, злі замутнені очі.
Прийшло в голову, що дома чекають його чотири сумні стіни холодної кімнати, пригадав, що ось уже півроку, як їсть його самотина - хотілося йому заплакати.
- І чого б то я так сумував! - несподівано звернувсь до Вови письмоводитель, виказуючи, що він добре розуміє, що діється у Вовиному серці.- Не любі ви їм - і наплюйте, проживете й без них.
Вова схаменувся й став силувати себе, щоб як-небудь викинути з голови свої невеселі думки. Став прислухатися до їх розмови, та думки його мимоволі звертали на перший шлях.
Письмоводитель позіхнув і став казати, що добре було б тепер зайти у «клуб»,- у них було таке місце, де частенько збиралися попиячити.
Думка письмоводителя зразу здалася Вові досить слушною: у їй він знайшов вихід із свого дуже неприємного становища, і він поспішив ухопитись за неї.
- І справді,- піддержав він письмоводителя,- зайдемо, вип’ємо по чарці, куди ви там ходите.
- Хіба й ви з нами? - неймовірливо звернувся до його Муляр.
Вдаючи з себе байдужого, Вова згоджувався йти з ними, немов у тому не бачив нічого незвичайного. Компанія повеселіла.
- Так би ви й давно! - сказав Муляр і поплескав Вову по плечі.
Пішли тепер хутчій, мова стала веселіша, жвавіша. Вова почував, як щось смутнеє і разом веселе підступало до серця.
«Ех, ну їх!.. Коли так, то й так!» подумав він і махнув у думці рукою.
В глухому кінці села обдерта хата. У вікно крізь червону занавісочку видко було бідненьке світло.
Перед старими низенькими дверима, позакривавшись комірами й понасувавши на очі шапки, стояли вони мовчки і чекали. Письмоводитель зігнувся під вікном і тарабанив пальцями по шибці.
- Дувид! Дувид! - здержуючись, щоб далеко не було чути, звав письмоводитель.- Відчини, Дувид!
Червона занавісочка у вікні прогорнулася, й з-під неї виглянуло лице старої єврейки.
- Ну, хто там?.. Чого? - непривітливо спитала вона.
- Та це ми! - одмовляє той.- Відчини, Дахо!
- Хто ви і чого вам треба?
- Відчини хутчій - побачиш! - нетерпляче промовив письмоводитель.- Не впізнала, чи що?
Занавісочка у вікні знов опустилася. В сінях небавом рипнули хатні двері, потім заскрипів засов, і двері на улицю одчинились. Нагинаючись, один по одному увійшли вони в сіни, намацали хатні двері й увійшли в кімнату. Понесло вогкістю і важким духом.
Обстава кімнати стара і нечупарна: посередині голий стіл на три ноги, двоє стільців, з-під клейонки у їх теліпалось якесь ганчір’я, обідраний, без спинки диван. Сірі та голі стіни сумно позирали на нових людей. У кутку на долівці, де помощена була солома, спали двойко єврейських діток, заритих у купі всякого дрантя. В хаті холодно - пара йде з рота. Рогом лізе у вікна мороз.»
Розбуджені діти повисували з дрантя голівки й великими чорними очима дивилися на гостей.
Вийшов Дувид, старий заспаний єврей у патинках на босі ноги і в халаті поверх сорочки.
Муляр сказав йому на ухо кілька слів.
- Одну? - тихо спитав Дувид.
- Давай поки одну, а там буде видно,- голосніше одмовив той.
Розсілися кругом столу. Увійшла Даха й стала накривати стіл старою, в різнобарвних плямах скатертю; внесла на тарілці порізаного оселедця, хліб, дебелу чарку та мідні виделки, що взялися зеленим мохом.
Дувид приніс пляшку горілки.
Муляр узяв пляшку і вдарив її в денце; пробка вискочила, і навколо запахло сивухою.
- Шановному гостеві перша чарка! - промовив він, передаючи сповнену чарку Вові. Той зразу по-молодецьки випив її. Чарка пішла кружляти, і дедалі в хаті робилося голосніше. Червоніли лиця, поблискували очі, а Дувид усе підносив пляшку за пляшкою.
Схилившись близенько до Вови, Муляр нашіптував йому щось п’яною мовою, осміхався й ніжно гладив по голові; той слухав п’яне базікання Мулярове, кивав головою й теж усміхався п’яною усмішкою.
- Ну - вашу руку! Поцілуємся! - голосно промовив Муляр і взяв Вову в обійми.
Дзвінко поцілувалися. За Муляром полізли цілуватися урядник і письмоводитель.
- Тепер уже ти наш? - липли вони до нього, обнімаючи його.
- Ваш! Ваш! Чортики ви мої любі! - п’яним голосом, одбиваючись од них, казав Вова.
- А при цій оказії вип’ємо ще!.. Дувид! - командував Муляр.- Ще дві пляшки та закуски...
Дувид приніс іще дві пляшки горілки. Чарку кинули й дістали шклянку. Налили Вові повну й стали, не зводячи з нього очей, зорити.