Огонь погас; з-під сірого попелу тільки жевріло скілько жарин. Тіні од віт згустилися; насунулась темрява. Над нами вгорі показалося небо, на йому між зорями купкою срібних цвяшків високо вибралася вже Квочка. [19]
Десь над Россю, переплітаючись, полинули вгору молоді голоси.
затремтіли у весняному повітрі палючою скаргою слова пісні. Райко прислухався. Кивнув у той бік головою:
- Семінаристи співають, школярі мої... Бачте - отож воно жити хоче, долю до себе закликає. Радіють поки що, думають - світ завоюють, а підуть на село, в ярмо те впряжуться - ой-ой-ой: де-то все теє подінеться!.. Ну, а поки віриться - хай поживуть. Кажуть - сироті сонечко мріється, а воно й справді гріється... Пошли їм, доле, чого вони благають у тебе, пошли їм радощів у житті, світлу молодість красну, старість спокійну! - шепоче Райко, немов молиться, і зводить до неба свої добрі й смутні очі.
Через яку годину ми знову сиділи з Воблим у човні і, стиха попліскуючи весельцями, мовчки перепливали Рось. Чогось не хотілось говорити. І я, і Воблий зарились кожний у свої думки. Не знаю, про віщо думалось старому, передо мною ж, що тільки починав учителювати, перший раз ясно визначилося питання: яким же шляхом я маю йти? Чи мені піти слідом за Воблим і починати зразу будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може, поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську долю іншим, самому ж помандрувати світами шукати собі кращої...
Було вже пізно. Над водою вставав туман і повівало холодком. За скелями починало ясніти: світало вже. Човен, як тінь, плинув до берега.
1911
З САМОГО ПОЧАТКУ
Вишнівська школа - найкраща на цілий район, бо попечителькою в їй була багата й щедра пані Олександра Андріївна. Всі на селі сподівалися, що в таку школу не пришлють абиякого вчителя, і коли по селу промайнула чутка, що новий учитель вже приїхав, того ж таки вечора в школу нашилося десятків із півтора цікавих. Новий учитель, Яків Малинка, гнучкий широкоплечистий хлопець з добродушним трохи подзюбаним обличчям, вподобався людям. Прислали його прямо з шкільної парти, й через те од його вихрястого чуба й навіть од кожної складочки одежі так і несло ще веселою, вахлакуватою бурсою. Тільки прибув він у село, повиймав та порозкладав у своїй кватирі книжки, камертони та всякі партитури - зразу закипіла робота. В класі вечорами загули співи, загомоніли святами під школою чоловіки, по хатах пішли ходити новенькі книжечки.
За тиждень усе село знало вже нового вчителя. Сільська молодь марила ним, а поважні чоловіки казали:
- Молодий іще трохи, та нічого: оговтається - буде робити, як пани не з’їдять.
Навіть старенькому о. Якову прийшовся до душі веселий, бадьорий учитель.
- Зразу ж ідіть з візитом до Олександри Андріївни,- щиро радив він Малинці,- вона це дуже любить. Коли вподобаєтесь їй - ой добре ж вам буде.
Малинка подумав трохи, покрутив маленьким носом, якого товариші прозвали в школі «кнопкою», й спитав:
- А на якого дідька вона мені потрібна, ваша Олександра Андріївна?
Усі, хто був при цьому, аж руками на його замахали - і говорити, мовляв, нема чого: чи хочеш, чи не хочеш, а йти треба. Таке вже «заведеніє» тут.
Малинка мусив згодитись. Коли одного дня, одягшись у позичений в колеги, церковного вчителя, старенький сюртук, з празниковим виглядом виходив Малинка од батюшки по дорозі до панської економії, його аж геть за браму виряджала вся сім’я о. Якова. Всі підохочували молодого вчителя, давали йому поради, жартували, нагадуючи, що пані не зовсім ще стара і що душа в неї не з лопуцька.
Малинка червонів, осміхався, одмахувався рукою.
Перед ворітьми економичеського саду Малинка попрощався з провожатими й бадьоро подався до панського будинку, стіни якого біліли між густими зеленими вітами.
На його дзвінок коло парадних дверей вийшла чепурненька дівчина-покоївка.
- Вам кого треба? - спитала вона, оглядаючи Малинку.
19
- Квочка - народна назва сузір’я з кількох, розташованих купкою, невеликих зірок; сузір’я Плеяд.