Коли ж тільки починав я таємну розмову, вона, як навмисне, збивала мене: то носом шморгне, то стусоне під бік свого сусіда, що приловчився покласти їй голову на плече,- і ніяк не давала мені довести розмову до краю.
Довго терпляче я перемовчував, починав наново, догадувався навіть, що то нарошне вона вдає, ніби нічого це помічає. Коли ж вона вийняла з кишені шматочок засушеного бублика і хруснула зубами так, що луна в гаю покотилась,- мені стало сердито.
«Колода!» - подумав я й одвернувся. Перегодом я знов, мов ненароком, глянув на неї: очі ясні, холодні й живі мрійно дивилися на небо. Було щось дуже привабливе в цій грубій хустці, в сірій свиті рядом з свіжим випещеним личком.
«Буває ж таке, що одарує доля отакий пеньок та такими очима», - спадає мені на думку.
І мої думки звертають на інший шлях. Серце моє запалюється помстою, сонливий бір нашіптує слова таємних казок, і мій жаль кує вже кару люту «королівні» з дивними очима й холодним кам’яним серцем.
«Жила собі королівна, і мала королівна прекрасні очі-терниченьки, а серця не мала, тільки камінь. Сохли і в’янули юнаки од очей тих, як трава на огні, а вона сміялась.
І казали люди про королівну: мабуть, не буде вже таких очей, як у цієї королівни.
А ще казали і так: не було, мабуть, на світі такого серця байдужого до людей та нежалісливого, як у цієї королівни.
І стала слава на всі царства про чарівні очі королівни.
А за тою славою прогула друга: що немає в неї душі, тільки вітер.
І почувши ту славу за далекими морями, сказав один юнак: коли душі немає в неї.- не скорюся я очам чарівним і не сила їх надо мною.
А як приїхав та побачив, то й скорився і в’янути став.
Тоді сказав юнак королівні:
- Бачу, що ізсохну я од твоїх очей, а все ж скажу тобі правду: хоч велика сила у твоєї краси, та сама ти нікчемна людина.
Королівна глянула на його та й каже:
- Коли я нікчемна людина, то чому ж ти без мене жити не можеш, чого в’янеш за мною? Хіба ж не мої очі подолали тебе?.. А ще казали, що ти розумний і правдивий: неправда твоя, юначе,- я гарна людина, й немає кращої за мене на всьому світі.
Засміялась йому в вічі та й пішла.
Задумався юнак. Три дні й три ночі сидів у своїй кімнаті та й надумався...
Та й надумався...»
Нитка моєї казки на мить розривається. Сидять мої сусідки, мовчать; дрімає моя «королівна» в сірій свиті, голову схилила матері на плече, а перед очима діється дивне: довга хмара над гаями простяглася на небі; немов тином високим-високим увесь світ перегородила. А по той бік тину спалахнуло полум’я і червоніє десь, далеке, самітне, крізь тин просвічує. Здається, що там за ним степ без краю, а серед того степу щось розпалює свій пізній огонь; розгорається він, палахкотить, здіймається все вище й вище. Потім почало бліднути; через тин зразу висовується блискуча лисина золотого діда.
Ще хвилина - і золотий клубок повис над темними валами, сипнувши золоті бризки попід хмари.
Голчасті верховіття тихого бору всі одразу заяскрились синім пилом, а на шляху вирізалась волохата незграбна тінь од нашого диліжанса. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув’яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається, йде гаями - не трісне, через води бреде - не плюсне, очеретами - не шелесне.
Поблідли лиця дрімотних людей, осмутніло мармурове личко моєї «королівни».
« - Ходім, королівно, в поле походити,- став прохати юнак королівну.
Пішли вони в поле та й ходили, поки притомилися; сіли спочити під калиновим кущем. Під тою калиною - криниця, а в їй вода чиста, як роса.
Схилився юнак над водою та й дивиться. А королівна питає:
- Що ти там бачиш, юначе?
- Бачу я на дні пісок, а на тому піску - дві квіточки.
Схилилася королівна над криницею, поглянула в тихую воду, та й не вгляділа квіток, а вгляділа перший раз на своєму житті свої чарівні очі. Як вгляділа, та й здивувалася; дивилася, не одривалася, поки стало темно, а додому пішла смутна.
Минулися од того часу королівнині сміхи. Що божого дня ходила до криниці, все сиділа, все дивилась на свої очі та й в’янути стала. Так і зів’яла королівна сама од своїх очей...»
Я вийняв коробочку «Мечти» і став закурювать.
«Чи розумієш ти мене, нещасне творіння?» - блиснув я на «королівну» очима, запалюючи сірник.
Не знаю, чого я сподівався од неї, тільки коли голівка «королівни» раптом схопилася з плеча матері, і очі, що дрімали перше, глянули на мене, ясно загорівшись радістю,- я охолов...
Глянув зіскоса на свого сусіда, подумавши, що, може, то до його звертаються ті очі.
Рудий бородатий єврей спав, схиливши голову на груди, аж харчав.