- А дивіться, ото ж чи не він буде? - показав палицею панок у комірці кудись у далечінь. На краю майдану од бур’янів тихо одділялась маленька тінь.
- А глядіть, чи не він,- пильно придивляючись до неї, промовила пані.- Колю!
Тінь спершу помалу, потім усе дужче й дужче залупотіла ногами й сховалась в уличку за чиїмсь садом.
- Колю! Колю! - гукала пані.
- Біжи, Мавро, поза церквою, а я, може, звідтіль перейму його.
Мавра захурчала спідницею.
- Це не хлопець, це кара мені божа за гріх,- стиха промовила пані й підтюпцем подалася через майдан.
Стиха гомонить глухий куток. Під хатами й під дворами блимають цигарки, лускає насіння, гудуть ліниві празникові розмови.
Серед шляху піском курить дітвора. Через чиїсь ворота, як лисий віл, дивиться місяць. Тоненькі голоси то дзвенять, то затихають. Вирівнялись по шляху низкою, як москалі.
Перед ними бадьоро проходить простоволосий хлопчик, нашвидку витирає спітніле лице й одбирає до себе товариство.
- Старці-сіромахи, одходьте туди! - суворо командував, хлопець.- А ці будуть пани!
Ніхто йому не суперечить.
- Старець! Старець! Старець! - тикає рукою хлопець; вибрані з радісним гуком вистрибом вилітають з ряду.
Рядом з другими, покірно чекаючи своєї долі, стоїть прибите до уличної дітвори паненя. Коліно новеньких штаненят розпанахано аж донизу, з розхристаної матроски світять голі груденята, а ніжне личко зашмароване піском. Рученята склало на грудях, готовлячись скоритися тому, що скажуть, проте великі, темні й блискучі, як зоряної ночі вода, очиці дивляться на суворого ватажка з благанням і таємною надією.
Тілько коліно здригнуло та схилилась голова, як привідця, минувши його, показав пальцем на сусіда: хлопчик мав лишитись за пана.
- Пани!.. Заходьте з того краю,- порядкував хлопець,- а наше браття до мене.
Хлопці з веселим гуком розбіглись на дві ватаги. Пани зразу почали вмощувати собі з бур’яну великі животи, ліпили на лоб і на груди замість кокардів і гудзиків реп’яхи, махали над головою, немов зонтиками, листками лопуху.
«Старці-сіромахи» посідали в ряд шляхом, вишмарувавши землею лице й розпатлавши чуби.
заголосили «сіромахи», посхилявши набік голови й виставивши вперед жміньки.
Пихкаючи й обмахуючись, один за одним посунули по дорозі «пани».
- А ти ж, Колю, чого стоїш там? - гукнув чийсь голос.
Коля стояв, схилившись під тином, і мовчав.
- Іди, Колю! - почали його кликати.
- Е! Коля чогось плаче,- придивившись, промовив другий хлопчик.
Ватажок схопився з місця й з серйозним, заклопотаним виглядом підійшов до Колі.
- Чого це ти, Колю? - ласкаво заглядаючи йому в вічі, питав він.
Коля закрив лице рукою.
- Хлопці! - суворо звернувся він до дітвори.- Може, хто вдарив?
- Ні, ніхто,- одмовляли хлопці, підходячи до тину.
- Ну, то чого ж ти, Колю? - одводячи од очей руку, питав він.
- Я - теж наше бра-ття, сірома-аха,- схлипуючи, промовив Коля.
Ватажок трохи подумав.
- Давайте, хлопці, приймемо вже Колю до нашого браття,- пожалів він Колю.
- Приймаємо! - гукнули хлопці.
- Іди, Колю, сюди,- поступаючи рядом з собою місце на піску, привітно гукнув на його один із «старців».
Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищали вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху всередину між «наше браття». Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпанаханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.
лунали на цілий куток жалісні голоси, й найжалібніше з усіх бринів голос нового «сіромахи».
Мимо проходили «пани», кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.
Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском «сіромах» і пішла далі.
- І що ото вони витівають там! - загомонів хтось з-під стріхи на «старців».- А чи не пора б уже вам на піч!